Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Відчиніть-но двері, офіцере, — наказав Холмс. — Он на тих сходах стояв молодий містер Канінгем, коли побачив двох чоловіків, що билися, — саме тут, де ми зараз. Старий містер Канінгем дивився з отого вікна — другого ліворуч — і бачив, як убивця майнув за кущ. Так само каже й син. Обидва свідчать про одне й те саме місце біля куща. Тоді містер Алек вибіг і схилився над пораненим. Земля тут, як бачите, дуже тверда, тож не залишилося жодних слідів, що допомогли б нам прояснити справу.

Поки він говорив, садовою стежкою з-за рогу вийшли двоє чоловіків. Один — підстаркуватий зморшкуватий джентльмен з вольовим, засмученим обличчям, другий — дженджуристий юнак, чиє розкішне вбрання й усміхнений вид аж ніяк не в’язалися з трагедією, що привела нас сюди.

— Все так, як і було? — спитав юнак Холмса. — Я думав, що ви, лондонці, мали б усе це швидко розплутати. А ви не такі вже й швидкі, як я бачу.

— О, дайте нам трохи часу, — привітно відказав Холмс.

— Він вам знадобиться, — відповів молодий Алек Канінгем. — Мені здається, що у вас немає жодного ключа.

— Є лише один, — відгукнувсь інспектор. — Якби лише нам пощастило відшукати... Боже мій, містере Холмсе! Що з вами?

Обличчя мого бідолашного друга враз невпізнанно змінилося. Очі закотилися, все лице звело судомою, й він з глухим стогоном упав навзнак. Перелякані раптовістю нападу, ми перенесли його до кухні, де всадовили на великий стілець. Кілька хвилин він важко дихав. Нарешті, засоромлено просячи вибачення за свою недугу, він підвівся.

— Ватсон пояснить вам, що я тільки-но одужав після тяжкої недуги, — сказав він. — Але зі мною й досі трапляються такі раптові нервові напади.

— Хочете, я відвезу вас додому в двоколці? — запитав старий Канінгем.

— Ні, коли вже я тут, то хотів би з’ясувати одну подробицю. Нам буде дуже легко це зробити.

— Яку?

— Мені здається цілком можливим, що бідолаха Вільям прийшов уже після того, як грабіжник побував у домі. Ви вважаєте незаперечним те, що крадій не заходив досередини, хоч двері й було зламано.

— Як на мене, це помітно одразу, — з притиском сказав містер Канінгем. — Мій син Алек тоді ще не спав і, звичайно ж, почув би, якби хтось ходив тут.

— Де він сидів?

— Я курив у своїй туалетній кімнаті.

— Яке це вікно?

— Останнє ліворуч, біля батькового.

— У вас обох, звичайно, світилося?

— Зрозуміло, що так.

— Дивовижні речі, — усміхнувся Холмс. — Чи не дивина, що грабіжник, до того ж здійснивши вже одне пограбування, свідомо вдерся в дім саме тоді, коли побачив освітлені вікна й переконався, що двоє з членів родини ще не сплять?

— Це мав бути неабиякий зухвалець.

— Якби ця справа не була такою загадковою, ми не зверталися б до вас за якимись поясненнями, — мовив молодий містер Алек. — Хоча ця ваша думка про те, що злодій устиг пограбувати будинок, перш ніж Вільям заскочив його, — як на мене, чистісінька нісенітниця. Хіба ми не помітили б безладдя в домі й не похопилися речей, що пропали?