Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Потім Карл розпалив себе ще дужче, щоб слова його звучали, як мова людини не при тямі, і тоді вони почули про смерть пана адмірала. Обидва похололи і втупили очі один в одного; на Карла вони вже не дивились, і він репетував далі сам для себе, поки стало голосу. Він лаяв адмірала, як ошуканця й зрадника, що думав тільки про згубу королівства й з лихвою заслужив найстрашнішої кари. Слова лилися потоком з його уст і помалу переконували його самого, що все це правда. Карлова лють змінилася ненавистю й страхом. Урешті він тремтячими руками вихопив кинджал. Та його бранці й не помітили того: перед їхніми очима були інші видива.
Вони бачили, як старий полководець виходить з намету, а кругом вишикуване військо, і самі вони вже тримають своїх коней за повіддя. Зараз вони помчать у бій, назустріч ворогові. По п'ятнадцять годин не сходити з коней, не знати втоми, не чути свого тіла — яка розкіш! Тебе підхоплює вітер, ти летиш, очі стають дедалі ясніші й гостріші, бачиш так далеко, як ще ніколи, бо тепер перед тобою — ворог. Мчиш назустріч йому, зовсім безвинний, чистий і новий, а він увесь заплямований гріхами й має бути покараний! Ось що й більш нічого означав для них адмірал Коліньї в ту хвилину, коли вони почули про його смерть. Анрі думав про те, що його мати, королева Жанна, довірялась у всьому панові адміралу, а тепер їх обох нема на світі. І він полишив навіженому Карлові шаленіти, поки зовсім забракне голосу, а сам сів на скриню.
Карл уже захрип, а з-за дверей, як і раніше, чулося кровожерне виття. Заговоривши нарешті звичайним голосом, він наказав їм зректися своєї віри: тільки так вони можуть урятувати собі життя. Конде зразу вигукнув, що він про таке й не подумає, бо віра дорожча за життя. Анрі дратливо махнув на нього рукою й заспокоїв Карла: мовляв, про це можна поговорити. Та кузенові притьмом захотілось опиратися тепер, коли вже було запізно. Він розчинив вікно, щоб чути було дзвін на сполох, і під той дзвін заприсягся, що не зрадить віри, хоч би й настав кінець світу.
Анрі зачинив вікно й підійшов до Карла, що з кинджалом у руці стояв перед шафою, схожою на бастіон: масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, скрізь пообковувано залізом. Наварра підступив до шаленця спокійно, але рішуче, й сказав йому на вухо:
— Шаленець — отой он зі своєю вірою. А ви, ваша величносте, зовсім не шалені.
Карл підніс кинджал, та Анрі відхилив його руку:
— Облиш, брате королю!
Як йому спало на язик те слово? Карл, його почувши, впустив з руки свій кинджал, що впав додолу й відскочив убік. Обхопивши обома руками шию друга, кузена, зятя й брата-короля, бідолаха заридав:
— Я не хотів цього!
— Можу повірити, — відказав Анрі.— Але хто ж тоді хотів?
Відповіддю було кровожерне виття, що долетіло звідкись іздалеку. Карла аж тіпало від ридання, та він спромігся мотнути головою в бік стіни: мовляв, чи не має вона вух. І справді, хіба й тепер його мати, пані Катрін, не могла своїм звичаєм просвердлити в ній дірку, щоб шпигувати й за сином? Правда, в цю хвилину вона скоріше прислухалась до кровожерного виття різанини; навіть така запекла душогубка не могла інакше. Вона чалапала туди й сюди по своєму покої, і палиця, її тикалась у підлогу якось невпевненіше, ніж звичайно. Стара перевіряла, чи добре замкнено двері, позирала знизу вгору на своїх широкоплечих, незворушних вартових: чи довго вони її захищатимуть. Може, гугенотам, хай навіть останнім, з відчаю спаде на думку пробитися сюди й ще хутенько відібрати в неї дорогоцінне старе життя, перше ніж самим піти на той світ. Велике свинцево-бліде обличчя лишалось без виразу, очі — без блиску. Раз вона підійшла до однієї скриньки й перевірила, чи на місці там порошечки та пляшечки. Хитрість завжди лишається про запас, і навіть людей, які вдерлися тебе вбити, можна врешті-решт умовити спершу випити по чарці.
Анрі тихенько захихотів сам до себе: того сміху несила було стримати, як і Карлового ридання. Жах робить кумедне ще кумеднішим. У вухах лунає кровожерне виття різанини, а в уяві зринають винуватці з усією їхньою потворністю й недолугістю. Це велике щастя, бо власна ненависть задушила б тебе, якби ти не міг сміятись. Анрі в ту годину навчився ненавидіти, і йому дуже помогло те, що він міг посміятися над усім ненависним. Похмурому кузенові Конде він гукнув: