Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
Арістотель разом із Платоном вважав, що ми володіємо здатністю — інтелектуальною інтуїцією — мислено уявляти собі сутність і з'ясовувати, яке визначення правильне; багато сучасних есенціалістів повторюють цю доктрину. Інші філософи, наслідуючи Канта, стверджують, що нічим таким ми не володіємо. На мою думку, ми легко можемо припустити, що в нас є те, що можна назвати «інтелектуальною інтуїцією», чи точніше, що певні наші інтелектуальні відчуття можна зобразити саме так. Про кожного, хто «розуміє» ідею, думку чи арифметичну дію, скажімо, множення, в тому розумінні, що він «відчув їх», можна сказати, що він розуміє ці речі інтуїтивно; і таких інтелектуальних відчуттів безліч. Та, з другого боку, я наполягатиму на тому, що ці відчуття, хай і важливі для наших наукових зусиль, ніколи не зможуть служити для встановлення правдивості якої-небудь ідеї чи теорії, хоч би як глибоко відчувати інтуїтивно, що вона вірна або «самоочевидна»43. Такі інтуїції навіть неспроможні служити доказами, але можуть заохотити до пошуків тих доказів. Адже хтось інший може мати не менш глибоку інтуїцію того, що та сама теорія помилкова. Шлях науки вимощений відкинутими теоріями, які свого часу були проголошені самоочевидними. Френсіс Бекон, наприклад, глузував з тих, хто заперечував самоочевидну істину того, що Сонце і зірки обертаються навколо Землі, яка явно перебуває в стані спокою. Безперечно, інтуїція відіграє величезну роль у житті науковця, так само, як і в житті поета. Вона веде його до відкриттів. Проте може привести також і до невдач. Але завжди лишається його, так би мовити, особистою справою. Наука не питає, звідки вчений узяв свої ідеї, її цікавлять лише докази, що їх може перевірити кожен. Великий математик Гаусс дуже точно змалював цю ситуацію, вигукнувши одного разу: «Я вже маю результат, але поки що не знаю, як його одержати». Все це, звичайно, прикладається до арістотелівської доктрини інтелектуальної інтуїції так званих сутностей44, доктрини, яку поширював Гегель, а в наш час Е. Гуссерль та його численні учні, і вказує на те, що «інтелектуальна інтуїція сутностей» або «чиста феноменологія», як називає її Гуссерль, не є методом ні науки, ні філософії. (Широко обговорюване питання про те, що це — новий винахід, як вважають чисті феменологи, чи варіант картезіанства чи гегельянства, можна вирішити дуже легко — вона є варіантом арістотелізму.)
Друга доктрина, яку я хочу критично розглянути, має навіть важливіші зв'язки із сучасними поглядами і стосується, зокрема, проблеми вербалізму. З часів Арістотеля широко відомо, що неможливо довести всі твердження і що будь-яка спроба зробити це зазнає невдачі, оскільки приведе лише до нескінченного регресу доказів. Утім, ані Арістотель45, ані, вочевидь, багато сучасних авторів не розуміють, що спроба визначити значення всіх наших термінів так чи інакше призведе до нескінченного регресу визначень. Уривок з книжки Кроссмана «Plato То-Day» характерний для погляду, що його подумки поділяють багато сучасних відомих філософів, таких, наприклад, як Вітгенштайн46: «...якщо ми не знаємо точного значення слів, які вживаємо, то що б не обговорювали — все даремно. Більшість порожніх дискусій, на які всі ми марнуємо час, пояснюються переважно тим, що кожен з нас має своє власне невиразне значення для слів, які вживає, і гадає, що наші опоненти вживають їх у тому самому значенні. Якби ми визначили наші терміни із самого початку, то мали б набагато більше користі від суперечок. Так само досить почитати щоденні газети, щоб помітити, що успіх пропаганди (сучасного аналога риторики) залежить значною мірою від плутанини у значеннях термінів. Якби закон змусив політиків визначати будь-який термін, що його вони бажають використати, вони б втратили більшу частину своєї привабливості, їхні промови стали б коротшими, а більшість їхніх незгод виявилися б суто вербальними». Цей уривок чудово характеризує один із забобонів, яким ми завдячуємо Арістотелеві, забобон про те, що мову можна зробити точнішою, вживаючи визначення. Розглянемо, чи це справді можливо.
Насамперед стає очевидним, що якби «політиків» (чи абикого) «закон змусив визначати будь-який термін, що вони його бажають використати», їхні промови стали б не коротшими, а набагато довшими. Адже визначення так само не здатне встановити значення терміна, як логічний висновок47 правильність твердження; вони лише можуть відсунути проблему назад. Висновок відсуває проблему правильності до передумов, визначення відсуває проблему значення до визначальних термінів (тобто до термінів, які складають визначальну формулу). Однак ті терміни з багатьох причин48 будуть, імовірно, такими самими розпливчатими й плутаними, як і терміни, з яких почали. Так чи так, нам доведеться шукати визначення для тих останніх термінів, що призведе до появи нових термінів, які необхідно буде також визначити. І так далі, до нескінченності. Зрозуміло, що вимога визначеності наших термінів так само неспроможна, як і вимога, аби всі наші твердження були доведеними.