Музей покинутих секретів

Він справді хотів, щоб вона лишилась на каналі, сяйнуло їй. Він хотів, щоб вона стала такою, якою вони її бачили, він за це боровся. Не за самі тільки прибутки, не за «обличчя каналу». Йому на тому залежало — щоб вони обоє зрівнялися: обоє одної породи, професіонали, і він не гірший (ба ні, ліпший — йому ж більше платять!), — щоб зник межи ними всякий, неперекладний твердою мовою, люз. Ось цей люз йому муляв.

І, точнісінько як із Р. — тільки без крику, а, навпаки, страшенно повільно й тихо (бо гнів душив її й не давав говорити, їй навіть кімната потемніла в очах, мов зненацька смеркло), — вона сказала йому те, чого зовсім не збиралася і чого, либонь, і не варт було казати, — не варто так старомодно, як Олег хозарам, оголошувати війну тому, з ким справді збираєшся воювати (а вона знала, що зробить усе можливе, аби зірвати їм, сукам, хоч той падлючий конкурс!), — але, як і з P., сказати в тій хвилині правду в очі навпроти був її одинокий спосіб оборонитися, відгородити себе від їх липкого дотику, як опустити кришку каналізаційного люка: а ти знаєш, сказала вона шефові, що ти заразний? Ти — як той туберкульозник, що плює здоровим людям у тарілки. Як у фільмах про вампірів — тебе колись вкусили, і тепер твоя програма — перекусати інших, щоб усі стали такими, як ти. А це хреново, братіку. Ой як хреново.

На диво, він мовчав. Потім пробурмотів, явно прокручуючи щось у голові: ти сумасшедшая.

Ага, сказала вона, підводячись, щоб іти, на весь зріст випростуючись над ним (він був нижчий за неї — чоловічок наполеонівського комплексу) на своїх висотних підборах, переступаючи, як гонорова-перегонова конячка, — «невідбивна». — Так і є — «сумасшедшая». Це в мене спадкове, ти не знав?..