Музей покинутих секретів

Во бля, сказала вона, ні хуя собі.

Їй здавалося, що вона усміхається, як то часом буває в стані шоку. Крупним планом перед нею завмерло шефове обличчя, немов заклацнуте на «pause» (він ніколи не чув, щоб вона матюкалася, і вона від себе теж такого ніколи не чула, ці слова вискочили з неї самі, ніби тільки їх і бракувало для остаточного вивершення пазлу), — і під її поглядом це обличчя, потверджуючи правильність її здогаду, — валилось, осувалось, як стіна в репортажі про землетрус: від очей, у яких питання (щось не так?) змінилося зблиском розуміння (вона йому не спільниця!), а відтак переляком (що ж він накоїв!), — униз, рухомою тінню, до мертвецьки пополотнілих крил носа і до підборіддя, що вмить якось утратило кшталт, обвисло, як вальок сирого вапна. За ті частки секунди, що здались їй нескінченно довгими хвилинами, цей чоловік ніби розпався в неї на очах, і вона виразно вгледіла, який він буде в старості — якщо, звісно, до неї доживе. Вона чула запах його страху, як можна чути запах давно не митого тіла. Ні, це не помилка, ніякої помилки нема, вона зрозуміла правильно — що то за «інша фірма», і звідки плануються доходи.

Значить, перекваліфіковуємося на вербовщиків живого товару?

З чого ти взяла, — він заметався очима, згрібаючи своє обличчя назад у кулак. — Я тобі нічого не казав.

А дівчаткам скажеш? На яке шоу їх запрошують?

Ой, дай спокій, визвірився він, ніби зрадів, опинившись на твердому, на багато разів утоптаному, подумки і вголос, — ти що думаєш, ті дівчатка — целки нетрогані, та з них половина в своїх зажопівках тим самим займається задурно і тільки мріє, щоб за це ще й платили, а скільки вони самі наймаються по оголошеннях на танцівниць у Європі, що, думаєш, не знають вони, які танці їх там ждуть, та ті соски тільки раді будуть вирватися з своїх свинарниківнарниківарників — далі вона не слухала, щось їй в ушу перемкнулося, — ніби в касетному магнітофоні зажувало плівку. Враження було, наче він завчив цей текст заздалегідь і тільки й чекав нагоди комусь його випалити, — все-таки людина завжди потребує виправдання своїм діям у власних очах, і найпростіше виправдання вбивці — це звинуватити жертву. Колись Юркові вдалося взяти інтерв'ю в професійного кілера — інтерв'ю пускали з прихованим обличчям, але говорив кілер напрочуд інтелігентно, і на Юркове питання, а яково ж то воно, бути вбивцею, і інтересно, мовляв, що ви при тому почуваєте, відповів із такою самою завченою готовністю, як з кілочка: а я не вбивця, я зброя, я просто пістолет у руках інших людей!.. Її тоді вразило, що кілер теж, виявляється, має свою мораль. Чи знає тепер Юрко, яка роля йому вготована, чи, чого доброго, взнавши, повторить свій звичний жарт про «сержанта Петренка, батька чотирьох дітей»?.. Кажуть, той леґендарний Петренко справді існує, з'являється десь раз у раз, як привид, на Бориспільській трасі й справді так рекомендується водіям, зупиняючи машину: «Сержант Петренко, батько чотирьох дітей!» — і вичікувально дивиться, як жертва розщіпає гаманця, а в Юрка справді четверо дітей від трьох, здається, попередніх шлюбів, і всіх їх він чесно утримує, як порядний чоловік, — Юрко завжди шукає за приробітками, то чи має вона право заганяти його в глухий кут і ставити перед вибором, відкриваючи йому, якого походження золотий дощик цим разом на нього проллється?.. Вона намагалася згадати, скільки в Юрка доньок — три, чи таки всі чотири, — і чомусь згадувала тільки одну, п'ятнадцятилітню Надійку, яка колись приходила в студію, — якраз для секс-бізнесу підхожого віку дівчинка, і теж із косичками, біленька така… Миле дитя. Добре тобі, Дарино, може сказати їй Юрко, а якщо не скаже, то подумає, — ти нічим не зв'язана, сама господиня своєму життю, можеш собі грюкнути дверми, де й коли захочеш, — і матиме рацію, авжеж, вони не в однаковому становищі… Так, але щось же треба робити — не в міліцію ж бігти, але якісь ресурси треба використати, щоб запустити цю інформацію в обіг, — щоб п'ятнадцятилітні дурочки, які взавтра ринуть роєм зі своїх Жмеринок і Конотопів з фотографіями в бікіні на телеконкурс, знали, для якого, бляха, шоу їх намічено!.. Шеф знову повторив, що далі цього кабінету їхня розмова вийти не повинна. А ось цього я тобі обіцяти не можу, сказала вона, — якийсь у ній іще спрацював, залишковим відрухом, командний інстинкт, рецидив партнерського обов'язку: відкриті карти, чесна гра. А він не радить їй зариватись, із неприхованою ворожістю сказав шеф. Дуже не радить, хай повірить йому на слово.