Музей покинутих секретів

— Але ж це було тоді! — протестує Ольга Федорівна. — Це ж інші часи вже!

Якийсь поколіннєвий егоїзм навиворіт: все погане вже трапилося з нами, а наші діти починають із чистої сторінки. І діти раденько трюхикають у життя акурат у такому переконанні, підіпхнуті батьками в спину: іди, дитино, ми своє відмучились, то тобі тепер буде щастя — багато, багато, в обі жмені. Нічим більше, крім цього напучування, не озброєні, голі, як бубон. Голі-голісінькі, от у чім річ.

— Ми всі теж так думали, ма.

Якби ж то знаття, де закінчується «тоді» і де починається «тепер». І до чого ж сліпа ця рятівна людська віра в те, що між ними існує чіткий вододіл. Що досить усього тільки перегорнути сторінку, почати нове літочислення, змінити ім'я, паспорт, герб, прапор, зустріти й покохати іншого чоловіка, забути все, що було, і ніколи, навіть наодинці з собою, не згадувати про мертвих, — і минуле зробиться нечинним. А вододілу нема, і минуле суне на тебе з усіх пор і щілин, мішаючись із теперішнім у таке нерозліпне тісто, з якого вже спробуй вибрьохайся. А ми й далі тішимо себе дитячою ілюзією, ніби маємо над ним владу, бо можемо його забути. Наче від нашого забуття воно кудись зникне. Так Мочернюччин малий, коли Ірка його нашльопала, розгнівався й пригрозив: «А от за'аз з'облю тобі темно!» — і щосили заплющив очі.

Втім, мамі простимо, думає Дарина, — все-таки вона цілий вік пропрацювала в музеї, звикла до каталогізованого минулого — впорядкованого й пришпиленого під належними датами, як колекція мертвих метеликів: оце-от — «тоді», а від оцього-от порога починаючи — вже «тепер», гарно. Маленькою Дарина любила бувати в мами на роботі — тоді всі стенди в залах були їй вище голови, поблимували вгорі склами недосяжно й таємниче, і хтось із дорослих завжди брав її на руки й підносив, щоб вона могла глянути на картинки під склом: картинок було багато, незміримо більше, ніж у будь-якій книжці, годі було й думати, щоб їх як слід роздивитися, і їй солодко паморочилося в голові од того, яке неймовірне багатство посідають дорослі: бути дорослим і означало — мати доступ до всіх картинок на світі, як до переповнених скарбами печер Алі-Баби, і їй праглося чимшвидше вирости. Ну що ж, усе й збулося, як бажалося, — з чим як із чим, а з картинками у неї в житті склалося…

І знову на неї наринає хвиля розжареного болю, аж вона загризає губу, щоб не застогнати вголос: до холери, адже ж вона справді добра телевізійниця! Як же сталося, що це перестало бути важливо — бути добрим? Молоді журналісти вже й не вживають цього слова, не кажуть, що хтось «добрий» у своєму ділі, кажуть — «успішний». Бандюк — але з мільйонами на офшорних рахунках, значить, успішний бізнесмен, нездара — але не злазить з екрана, значить, успішний журналіст. А це ж вони від нас навчилися, тупо думає Дарина. Шеф теж так каже — не лише про програми, і про людей так само. І ще каже «професіонал», це вже в його устах найвищий комплімент. Добре, хай X. — «професіонал», а решта довкруги тоді хто ж — непрофесіонали? Тоді якого ж хріна їх держать на роботі?