Тінь попередника
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-009-4
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Тінь попередника». Краткое содержание книги:
Роман «Тінь попередника» В.Єшкілєва — перший з трилогії «Фаренго», що виходить в серії інтелектуальних романів «Червоне та чорне», є прикладом абсолютної позажанрової інтеграції почуттів, відчуттів і вчинків. Бо що є реальністю, а що фантастикою — на це навряд чи хтось зможе відповісти.
* * *
Володимир Єшкілєв народився в 1965 році в Івано-Франківську. Естет, енциклопедист і гурман літератури. Колекціонер вражень і шукач пригод. Його твори нагадують елегійні райські кущі, до яких несподівано завітала неприхована правда життя, і ми знову поринаємо в одвічне протистояння добра і зла, любові і ненависті, світла і темряви. В. Єшкілєв — майстер, який одним мазком може змінити напрямок сюжету. Пише в різних жанрах, але віддає перевагу інтелектуалізму в літературі.
Автор низки оповідань, новел, есе. Окремими виданнями вийшли романи «Адепт» (разом з Олегом Гуцуляком), «Втеча майстра Пінзеля», «Богиня і консультант» та інші. Роман «Тінь попередника» — перша частина трилогії «Фаренго».
— У глибинному Укритті, — Гумм підніс до губ аґента посудину з питною водою. — Тебе поранили, довелося руку відрізати. Вибач, брате, у нас немає молекулярного відновлювача.
«Ягд» глянув на порожній рукав нижче ліктя.
«Яке варварство! — подумав він. — Як у давні часи».
— Я постійно хочу запитати в тебе, брате, а яке твоє справжнє ім'я? Найсправжнісіньке.
— У мене було багато імен, Гумме. Але там, де я народився, мене називали Зораном. Можеш так мене називати.
— Відпочивай, Зоране. Ми відірвалися від імперських нишпорок.
— І глибоко ми з тобою зарилися?
— Ми на сім кілометрів нижче від першого рівня копалень «Скелястого».
— Бездонні й потаємні печери Єсіхі…
— Це штучні печери, брате.
— Тоді Служба знає про них.
— Не знає вона ні хріна. Ці тунелі вирили не люди.
— А хто ж тоді?
— Давні діти Велудумана. Мільйони років тому.
— Зрозуміло.
— Я піду, брате Зоране, у справах. Не нудьгуй.
— Добре. Але ми їм таки надавали кочуманів, правда ж, товсточолику?
— Звісно, надавали. Ще й як надавали! Ти ж сам-один завалив двох десантників і розплавив лапи кіборґові.
— А ти його добив різаком. Якби я сказав комусь із «командос», що кіборґа-термінатора сьомого покоління можна завалити звичайним шахтарським різачиськом, мені б не повірили… Ми з тобою, Гумме, найсправжнісінькі герої Галактики. Як у серіалі «Сталевий щур».
— От лише медалей нам не дадуть.
— Зате, Гумме, невдовзі в тебе буде красива наложниця. Точна копія теперішньої імператриці. З великими грудьми і всім, чого потребує справжній герой.
— Думаєш, твій адмірал виконає обіцянку, дану якомусь дурному клонові з Єсіхі?
— Не сумнівайся в цьому, Гумме. Ні на мить не сумнівайся. Великий адмірал Теслен завжди дотримує свого слова. Яке, до речі, ти даси ім'я своїй наложниці?
— Я дам їй ім'я Беверлі. В серіалі «Сила кохання» так звали добру і красиву принцесу.
— Ти віриш у добрих принцес?
— Вірю. Але не з Дому Ойзеле, брате.
— Авжеж. Не звідти.
Гумм зник у темній перспективі тунелю.
Лише тепер спогади про бій повернулися до пам'яті Зорана-«Ягда». Вони змінювали одне одного, ніби рекламні картинки в анонсах розважальних програм. Ось вибухає атакований десантниками шлюз Підземного міста. Шматки металу зі свистом ріжуть гранітні стіни Великих печер. Ось перша хвиля «павуків» насувається на мінний пояс міської оборони, і від вибухів обвалюється арка печери. Ось швидкий кіборґ забігає до бічного тунелю, де партизанами керує аґент Теслена. Ось заряд кінетика висікає сині іскри з гранітної стіни. Лапи кіборґа розтікаються камінням, розплавлені плаганом «Ягда». Ось зброя пораненого кіборґа шукає ціль. Гумм підкрадається до «павука» з різаком. Після пострілу кінетичної гармати аґент провалюється до непроглядної пітьми.
«Не треба було так піддаватися бойовому азартові», — аґент посміхається, систематизуючи свої спогади. Загалом, вирішив він, це була славна битва. Не гірша від боїв з повстанцями на Тіронії чи сутичок із хижими рептиліями на Сельві. Там, у лабіринтах отруйних сельвійських боліт, аґент уперше втратив руку, але тоді її негайно відновили в польовому госпіталі Дев'ятого флоту. Минуло багато років, але й зараз він здригнувся, згадуючи, як хижа тварина вистрибнула зі смуги заклубочених випарів. Як коротко й дзвінко клацнули її пластинчасті щелепи, перекушуючи кістку руки.
«Поки що доведеться побути одноруким. Велудуман свідок, хтось прокляв мою нещасну кінцівку» — роздумував Зоран-«Ягд», коли повернувся клон.
— Відпочинемо і підемо далі, — повідомив він.
— Далі — це куди?
— Ці тунелі простяглися на тисячі кілометрів. Стародавні діти Велудумана вміли рити. Може, вони були подібними до великих-превеликих тормагів?
— Сам зрозумів, що сказав?
Гумм ображено засопів.
— Укриття ненадійне? — спитав Зоран. Він уже шкодував, що зачепив шахтаря.
— Надійне, не сумнівайся… Але Знаючі переходять до іншого, ще віддаленішого і глибшого Укриття. І наказують нам іти з ними.
— З мене яка їм користь?
— Ти великий воїн, брате. Ти і з одною рукою вартуєш таких трьох клонів, як Гумм.
— Не прибідняйся.
— Засинай, брате. Сили тобі знадобляться. До віддаленого Укриття потрібно йти багато днів.
— А що там, у віддаленому Укритті?
— Я там не був. Але кажуть, що там є багато Білих Каменів.
— Багато?
— Більше, аніж було знайдено людьми імператора за останні тридцять років.