Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
Ми з містером Вемміком розлучилися при дверях контори на Літл-Брітен, де, як звичайно, гурт прохачів дожидав появи містера Джеггерса, і я повернувся на своє чергування біля поштової станції, маючи в запасі ще години зо три. І весь цей час мені не сходило з думки - як це дивно, що моє життя знову й знову стикається з тюрмою та злочином: уперше я спіткався з ними ще в дитинстві, зимового вечора на наших безлюдних болотах; потім вони двічі поставали переді мною як вицвілі, але до кінця не зниклі плями; а ось тепер вони потьмарювали й просвітлу мою годину. І водночас я думав про юну красуню Естеллу, горду й вишукану, що з кожною хвилиною наближалася до мене, і здригався від огиди, уявляючи контраст поміж в'язницею і нею. Я шкодував, що зустрів Вемміка, шкодував, що погодився піти з ним, бо ж подумати лишень, щоб саме в цей день і моя одежа, і сам я просякли духом Ньюгейту! Я походжав туди-сюди вулицею і струшував тюремний порох зі своїх ніг, збивав його зі своєї одежі, видихав це повітря зі своїх легень. Пам'ятаючи, на чий приїзд я чекаю, я почував себе таким загидженим, що врешті мені видалось, наче диліжанс прибув занадто швидко, і я так і не встиг очиститись від видихів Веммікової оранжереї, коли побачив у віконечку диліжанса її обличчя й руку, що помахувала до мене.
Але що це за невловна тінь знову промайнула переді мною в цю коротку мить?
У своїй отороченій хутром дорожній одежі Естелла навіть мені здалася ще гарнішою, ніж завжди. Та й до мене вона поставилась не так холодно, як бувало, що я приписав впливу міс Гевішем.
Ми стояли на подвір'ї заїзду, і я, відібравши за вказівками Естелли її речі серед багажу, вивантаженого з диліжанса, [264] раптом згадав - бо ж коли я побачив її, у мене все інше повилітало з голови,- що не знаю, куди саме вона прямує.
- Я їду до Річмонда,- сказала вона мені.- Як відомо, є два Річмонди, один у графстві Саррей, а другий у графстві Йоркшір, так от я їду до саррейського Річмонда. Відстань - десять миль. Для цього мені треба карету, і ви маєте мене туди привезти. Ось мій гаманець, і з нього ви оплачуватимете мої видатки. Ні-ні, гаманець ви повинні взяти! У нас нема іншого вибору, як тільки виконувати вказівки. Ми не можемо щось робити на власний розсуд, ні ви, ні я!
Простягаючи гаманця, вона підвела на мене погляд, і я спробував добачити в її словах якесь приховане значення. Бо хоч говорила вона недбало, в тоні її не чулося невдоволення.
- По карету доведеться послати, Естелло. А тим часом ви, може, відпочинете?
- Так, я б хотіла трохи відпочити й випити чаю, а ви повинні мною заопікуватись.
Вона взяла мене попід руку, немов так належалось, і я сказав офіціантові,- який стояв поряд і лупив очі на диліжанс, ніби вперше в житті угледів таке диво,- що нам треба окремий номер. Почувши це, він видобув серветку, наче без допомоги цього магічного берла не знайшов би й дороги нагору, і провів нас до якогось чорного закамарка, де були зменшувальне дзеркало (річ абсолютно зайва в такому малорозмірному приміщенні), соусниця та чиїсь дерев'яні ступаки. Оскільки цей притулок мене не задовольнив, він показав на"м іншу кімнату, де стояе обідній стіл чоловік на тридцять, а в каміні під купою попелу виднів обгорілий аркуш із зошита. Глянувши на цз пожарище і скрушно похитавши головою, він прийняв моє замовлення і вийшов з номера зовсім спохмурнілий, бо ж я попросив усього лише «чаю для панни».
Я й тоді так думав, і тепер думаю, що саме повітря тієї хоромини, наскрізь просякле духом стайні та м'ясної юшки, не могло не спонукати до висновку про те, що на диліжансах багато не заробиш і що кмітливий хазяїн вирішив потроху пускати коней на харч для постояльців. І все-таки в тій кімнаті я почував себе, як у раю, бо ж поруч була Естелла. Мені здавалося, що з нею я був би там щасливий до кінця віку (хоч насправді щастя мені там і не всміхалось, і я добре це знав).
- А до кого ви їдете у Річмонд?- поцікавився я. [266]
- Я збираюся оселитися, та ще й за великі гроші,- відказала вона,- в однієї леді, яка має змогу - або каже, що її має,- виводити мене у світ, знайомити з різними людьми, показувати мені їх, а їм мене.
- Вам, певне, сподобаються нові знайомства, нові захоплення.
- Та певне.
Вона відповіла так безтурботно, аж я не стерпів:
- Ви говорите про себе, наче про когось іншого.
- А звідки вам відомо, як я говорю про інших? Ет, облиште,- сказала Естелла з чарівною усмішкою,- не думайте, що я буду вчитись у вас, як мені говорити,- з мене вистачить і власної манери. А як вам ведеться у містера Покета?
- Мені там цілком добре, в усякому разі…- я раптом відчув, що втрачаю таку рідкісну нагоду.