Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
- Блискуча. І я повторив:
- Блискуча.
- А що ви можете сказати про моє тлумачення ролі, джентльмени?- спитав містер Вопсл мало не поблажливим тоном.
Герберт ззаду відповів (знов підштовхнувши мене):
- Вагоме й разюче.
І я сміливо заявив - так наче сам до цього додумався й рішуче наполягаю на своїй думці:
- Вагоме й разюче.
- Мені приємно почути вашу схвальну оцінку, джентльмени,- з гідністю сказав містер Волденгарвер, дарма що був припертий до стіни й мусив міцно триматися за сидіння стільця.
- Але послухайте мене, містере Волденгарвер,- озвався чоловік на колінах,- я вам скажу, де саме ви хибите у тлумаченні ролі. Мені байдуже, що твердять інші,- це я вам кажу. Ви робите помилку, коли виставляєте [257] ноги у профіль. Останній Гамлет, якого я одягав, теж допускався цієї помилки на репетиціях, доки я не порадив йому приліпити на гомілках по великій червоній облатці. А на останньому перегляді я пішов у залу, сер, сів у партері і щоразу, коли він ставав у профіль, гукав йому: «Не видно облаток!» І ось увечері його виконання було пре-симпатичне.
Містер Волденгарвер усміхнувся до мене, мовби кажучи: «Відданий челядник, хоч і з примхами», а тоді прорік уголос:
- Моє виконання для них занадто класичне й проникливе, але з часом вони зрозуміють, вони зрозуміють.
Ми з Гербертом одностайно притакнули:
- О так, вони, безперечно, зрозуміють.
- А ви помітили, джентльмени,- сказав містер Волденгарвер,- що один чоловік на гальорці намагався висміяти відправу… тобто, я хочу сказати, виставу?
У нас стало нахабства збрехати, наче ми й справді завважили цього чоловіка. А я ще додав:
- Та він був п'яний, не інакше.
- О ні, дорогий мій, ні, сер,- відповів містер Вопсл,- не п'яний. Той, хто підіслав його, не допустив би цього. Його наймач не дозволив би йому напитися.
- То ви знаєте, хто підіслав цього чоловіка?- поцікавився я.
Містер Вопсл дуже повільно заплющив очі, а потім так само повільно їх розплющив.
- Ви, мабуть, помітили, джентльмени,- сказав він,- того неука, заплішеного дурня з хрипучим голосом і злостивим обличчям, що, претендуючи на акторське амплуа (якщо дозволено буде мені сказати французьким словом), не так виконував, як вимучував роль Клавдія, короля Данії. Оце ж він і підіслав його. Така наша професія!
Не знаю, чи я більше шкодував би містера Вопсла, якби він піддався розпачеві, але мені й без того так було його шкода, що я скористався моментом, коли він, застібаючи підтяжки, обернувся спиною - тим самим випхавши нас за поріг,- і спитав у Герберта, чи не запросити нам мого земляка на вечерю? Г^рберт відповів, що це.було б гуманно. Отож я запросив його, і він, закутавшись до самих очей, подався з нами до Барнардово-го заїзду, де ми влаштували йому гостинний прийом і де він просидів до другої години ночі, упоєний своїми успіхами й планами на майбутнє. Щодо деталей, то я [258] забув, у чому саме полягали ці плани, але загалом малося на меті спершу відродити Театр, а тоді й погубити, оскільки зі економ містера Вопсла Театр захиріє остаточно й безповоротно.
Дуже невтішно було у мене на серці, коли я ліг нарешті спати, і дуже невтішними були мої думки про Естеллу, і так само невтішний приснився мені сон - ніби всі мої сподівання розвіялися, і ніби я маю одружуватися з Гербертовою Кларою чи то грати Гамлета за участю міс Гевішем у ролі привида, а на нас дивиться двадцять тисяч глядачів, тоді як я не пам'ятаю й двадцяти слів зі своєї партії.
Одного дня, коли я сидів над книжками у містера Поке-та, мені принесли листа, самий вигляд якого мене дуже схвилював, бо хоч почерк був незнайомий, я відразу вгадав, чия це рука. Лист не починався ніяким звертанням,- скажімо, «Дорогий містере Піп», «Дорогий Піпе», «Дорогий сер» або ще як,- а просто викладав суть справи:
«Я приїжджаю до Лондона післязавтра денним диліжансом. Здається, була домовленість, що ви мене зустрінете? В усякому разі, так гадає міс Гевішем, за наполяганням якої я й пишу. Вона передає вам привіт. З повагою - Естелла».
Якби був час, я б з такої нагоди замовив пару нових костюмів, але оскільки часу не було, довелося вдовольнитися тими, які я мав. Я вмить утратив усякий апетит і не знаходив ні хвилини спокою до самого дня приїзду. Але й цей день не приніс мені полегкості,- навпаки, хвилювання ще й посилилось, і я став снувати довкола поштової станції на розі Вуд-стріт і Чіпсайду ще до того, як диліжанс від'їхав від «Синього Кабана». І хоч я чудово знав це, мені все одно здавалося, що я не маю права відходити від станції довше, як на п'ять хвилин. Ось у такому збентеженні я провів перші півгодини з чотирьох чи п'яти годин, які ще мав тут прождати, коли раптом мене перестрів Веммік.