Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Я сидів і дивився собі під ноги, які стояли на жовтій піщаній доріжці, хтось цей пісок сюди привіз і обсипав ним довкола могили. Квіти були свіжополиті, земля ще мокра, хоча дощу не було вже з тиждень. Я відчув, що в мене палають щоки; такою мізерною й непотрібною видалася мені саперна лопатка, яка стриміла із господарської сумки, адже це я, я мав би упорядкувати цю могилу. Стояла навколо глуха тиша, тільки вітер шарудів паперовим вінком на сусіднім хресті. В уяві моїй спалахнули кадри з якогось кіно, ну, звісно «Ночі Кабірії» – іде. тримаючи болючу всмішку на вустах, печальна жінка Все‑таки батько мав рацію, подумав я. Кабірія – це не мати моя, а та жінка. Виразно побачив обличчя, дивовижно схоже на материне, тільки лагідніше: в неї були великі смутні очі й усмішка Кабірії на вустах.
Сонце вийшло з‑за хмари, пробилося крізь крону дерева, що висіла над головою, й заграло, мінячись, золотими плямами на піску, висяюючи кварцеві зерна, на бетонному надгробку й на квітах, на яких ще тремтіли краплі, вони також засвітилися й замиготіли.
Я озирнувся. Спокійно поралися біля могили Мирослава з матір'ю: може, запитати в них, хто тут порядкував? Але це, напевне, викличе в них нездоровий інтерес: дивно прозвучало б моє запитання!
І все‑таки до них я підійшов.
– Ми й тут сусіди, – сказав. Мій батько вашого вельми шанував.
– Часом до нас заходив, – сказала Ванда, а Мирослава позирнула на мене не без іскринки в погляді, аж я подумав: чи не оповідав їй Віктор про мене смішного.
– Віктор пише? – спитав я в Мирослави.
– Пише, – відповіла дівчина. – Передавав і вам привіт.
– Ваш батько теж щось писав? – спитала Ванда, втомлено сідаючи на лаву.
– Ні, – відповів я. – Він грав, співав і танцював. У «Льонку».
– А! – сказала Ванда. Це ви й Андрія Андрійовича знаєте?
– Дуже добре, – сказав я.
– Андрій Андрійович дружив із моїм чоловіком ще в молодості, – задумливо сказала Ванда й раптом повернулася до мене. – Скажіть, чого ваша мати вийшла за цього Ювпака?
– Ну, мамо! – спалахнула Мирослава. – Хіба про таке питають?
– Не знаю, – сказав я. – Так у неї вийшло.
– Я це спитала тому, трохи шорстко відказала Ванда, – що могилу вашого батька впорядковувала не вона.
– Знаю, – опустив я очі: невідь–чому мені стало соромно. І я раптом збрехав. – То батькова сестра…
– У нього була сестра? – спитала, пильно на мене дивлячись, Ванда.
– Сестра і брат, – сказав я, не моргнувши. – Тільки брат його в селі живе.
Мирослава дивилася на мене так, ніби розуміла, що я брешу, і схвалювала це. Ну що ж, подумав я, часом треба й так!
– Я б сказала, що вона сестра вашої матері, – мовила Ванда.
– А вона й сестра моєї матері, – не моргнув я. – Троюрідна.
– Он воно як! А я думала, що такі шлюби бували тільки в аристократів.
– Але вже немає й аристократів, – відповів я і всміхнувся, як усміхаються ті, котрі готуються завершувати розмову й відходити. – Будете писати, – сказав Мирославі, – привіт Віктору!
– Передам, – відказала дівчина й подивилася на мене вже без отієї насмішливої іскорки в очах.
«Ось найдостойніша з дівчат», подумав я і повернувся до них спиною після того, як попрощався. А може, повернувся до них спиною, бо мені смутно стало: від брехні своєї, від того, що вони розуміли, таки вигадую я; від того, що ця жінка не втрималася й заговорила про матір мою, а найбільше від того, що вчинив це не я. тобто не я упорядкував могилу. Але що я міг учинити, дістаючи малесеньку стипендію і твердо знаючи, що в матері й ощадної книжки нема, хоч колись вона й робила героїчні спроби її завести. Я йшов і відчував, що жінка й дівчина дивляться мені вслід, що вони не могли не помітити нікчемної лопатки моєї, витиналася ж бо вона з господарської сумки, лопатки, яка ні до чого там, де надгробок управлено в нову бетонну оправу. Шуміло в мене над головою листя, дерева похитувалися, й опадало вогке жовте листя, проривалося крізь корону дерева із шурхотом, а тоді, кружляючи, лягало мені під ноги; я те листя з якоюсь дурною насолодою товк.
На трамвай мені сідати не захотілося, і я рушив пішки по Вільській, щоб вихитати, вимити із себе оте неприємне відчування, оту цвинтарну тишу й запахи – хай ліпше пахне мені машиновим перегаром, принаймні це живий запах. Назустріч і від мене котилися авто, і це були якісь іграшкові авто; на мене і від мене йшли люди, і це були іграшкові постаті, як на макетах, за якими вивчають правила вуличного руху. Так я дістався до Старовільської і, щоб чимось себе зайняти, купив бублика. Йшов і жував того бублика, а він був зовсім такий, як з мого дитинства: жилавий і тугий, що його й смоктати можна. Так дістався я до червоного будинку музею, біля якого на хіднику стояло дві старовинні гармати; я б, може, зайшов до музею, коли б не моя сумка з саперною лопаткою. Ні, до музею я не піду. Тоді звернув на вулицю Паризької Комуни, ішов і жував і смоктав бублика, добре знаючи, що дорога додому зовсім сюди не веде. Добре знав, що це дорога на Трипільську, куди мені зовсім не хотілося йти. але я йшов, бо раптом постановив: запитатись у тієї жінки, за яким правом вона взялася впорядковувати могилу мого батька? Он уже й чужі люди звернули увагу: чому це не моя мати це чинить, а хтось чужий? Мав би відчувати трохи й злості, але злості не відчував, а тільки той‑таки смуток, чортовий, клятий смуток, що мене з'їдав, бо цей смуток був не тільки в мені, але й у біло–сірих лискучих хмарах і в дивовижно–прозорому повітрі. Він, той смуток, дивився на мене з покритих курявою вікон будинків, біля яких я ступав, з розхилених хвірток, що вели у двори, навіть із тріщин покритого гнейсовими плитами хідника. Навіть із трави, що сіра й безживна з тих тріщин проростала.