Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
– Ні, – відповідаю я й бровою не повівши. – Моє прізвище Макошинський.
– А хто такий Владек Шарий? – питає з порога тоном судді жінка.
– Це ухажор, тобто залицяльник вашої дочки, – так само незворушно кажу я.
А твій батько часом не працював на взуттєвій фабриці? – питає тим‑таки прокурорським голосом Садовий.
– Ні, він працював на панчішній фабриці, – кажу я.
– Не знаю ніякого Владека Шарого, – тоном судді проголошує жінка.
– Моє діло маленьке, – відказую. – Мене попросили занести їй букета, тобто оці квіти, і я заніс. Покличте вашу дочку…
– Вона пішла на свіданіє, – манірно проспівала жінка на ганку, – і ніяких таких цвітов ні од кого не чека.
– Ти щось мене морочиш, – блиснув очима, мов шаблями, Садовий. – Твій батько помер?
– Помер, – кажу я й пильно дивлюся на Садового, бо й собі хочу, щоб мої очі лискали, мов шаблі. Але мої очі можуть лискати лише темним склом окулярів.
– Ти отам біля мосту живеш? – питає Садовий.
– Я живу на Любарській, – кажу й відчуваю, що в мене й ніздрі починають здійматися. І чого ви, дядьку, до мене пристали? Кажу ж вам: мене попросив занести квіти вашій дочці Владек Шарий. Покличте її, бо в мене нема часу баляси точити.
По–моєму, це синок отого самосійного, – сказав Садовий до жінки. Що йому тра?
– Хіба не чув? – тоном цариці відказала жінка. – Приніс од якогось Владека Шарого Лянці квіти.
– Од кого це?
– А хороба його чиста знає! Каже Лянчин ухажор.
– А той? Ну, що ти його привела? – здивовано кліпнув банькадлами Садовий. – Це треба в Ляньки спитать…
Вони перемовлялися, ніби мене тут не було. Я оскаженів.
– Покличете ви Юліану чи ні?
– Я цвіти й сама можу передать, – дипломатично відказала жінка на ганку, але не знаю, чи можемо ми їх і приймать? В Юліани вже є ухажор, тож не знаємо, чи нам удобно цього букетика брать. Так і передай отому…
– Владеку Шарому, – підказав я. – А квіти візьміть. Не хочете передати дочці, на смітник викиньте.
Я підійшов до ганку, поклав букета до ніг отієї монументальної і подумав: ось вона, Юліана, в старості. Гордо розвернувся й подався до хвіртки. І тут сталося чудо. Собака вирвався з буди, хоч був зачинений з цього боку на гачок і залящав так, що я ледве розчув слова Садового, який весь час, поки я балакав з його жінкою, шільно до мене приглядався:
– Морочить мене… голову дам відсікти… син того самосійного… Ти бач, приперся, не посоромився…
Я від того двору тікав. Побіг, як тільки переконався, що мене не видно із того ганку, і відчував, що мене оганьблено так, як ніколи, хоч нічого особливого, здається, в тому дворі й не сталося. Не знаю, чому назвав гой кабан мого батька самосійним, щось він у це слово вкладав не зрозуміле мені; дивувало інше: цей чоловік, учинивши моєму батькові стільки лиха, не тільки не відчував мук сумління, не тільки зневажав його, але й ставився до нього увіч вороже, а це значило, що в чомусь батька звинувачував. Чи не була, думав я, батькова помста чимось гіршим від того лиха, який учинив нам цей чоловік? Я ніколи про те не дізнаюся, та й чи потрібно? Головне не те… Головне, що Юліана таки має біля себе залицяльника, і я, здається, вдруге плював у небо. Слина повернулася і вдруге впала на моє ж обличчя, хоч цього разу я нікому нічого поганого не вчинив.
– Шановне товариство, кажу я публіці, яка складається з одного чоловіка, мене самого. – Ось вам моя версія п'єси Едмона Ростана «Сірано де Бержерак», написаної у 1898 році, що переконливо свідчить: проблеми, порушені в тій п’єсі, вічні.
Але я не хочу залишати цього писання без коротенького фіналу, бо наступного дня Юліану я таки побачив..
Побачив, власне, парочку: ішла неймовірної вроди дівчина у жовтій сукенці дзвоном; був вечір, і світло світило мені у вічі, а та парочка йшла спиною до сонця. Через це дівоча постать ніби жовтим німбом–полум'ям була отарасована; через це й здалося мені, що вона неймовірної вроди. І гримала вона під руку високого хлопця у чудовому костюмі, стрункого й зовсім не отороченого, як його супутниця німбом. Але одна була вада в того кавалера: не мав той голови. Може, це був такий світляний ефект, не відаю, але мені увіч здалося, що голову в нього стесано на межі шиї, як це часом буває в манекенів. Юліана йшла й зазирала закохано в лице тому безголовому; може, й справді, подумав я, найпривабливіше обличчя те, яке можна не побачити, а уявити.
Вони наблизилися, сонце за цей час трохи приспустилося, і я уздрів, що голова в того хлопця є, але таки манекенна: чорнявий, з намальованими очима, з надто правильним носом, із нарум'яненими щоками і пофарбованим чубом. Та богиня в жовтій сукенці все ще була оторочена німбом, все ще світила неземною красою, все ще була повернута до свого манекена й захоплено ним милувалася, а він ніс свою вічну, застиглу, мертву усмішку, бо що можна взяти від Істоти, зробленої із пап’є–маше та тирси. Але яке це має значення, подумав раптом я, коли богиня закохано тулиться до свого обранця і коли вона щаслива? Що їй до того, що хтось цілком їй чужий та незнайомий бачить у її обранцеві манекена, адже для неї той манекен живіший із живих. Для неї він стрункий, гарний, розумний, чарівний, володіє всіма чеснотами, адже вона, богиня, всіма чеснотами його наділила. Для неї манекен я: дерев'яна статуя, котру поставлено край дороги, щоб по ній лазили діти, щоб на неї підіймав лапу блудящий пес; для неї манекен я, хоч через неї і для неї вилив стільки гарячого почуття і стільки душевного вогню, що й справді, – стою оце тепер порожній і німий з неживим обличчям, із вічною намальованою усмішкою.