Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Трохи збадьорився від такого рішення, бо його було витримано в добрих літературних традиціях, принаймні тієї пори, коли мистецтво мало бавити глядача, а не сотати йому з тіла жили. Ну що ж, я звівся, побачив дівчину, з якою танцював, вона пропливала повз мене в парі з якимсь новим Піннокіо, подарував їй дерев'яну усмішку і дерев'яною ходою рушив до виходу – дерев'яною тому, що від довгого сидіння засидів ноги.
Вийшов із танцмайданчика, коли ж мене оббризкали перші краплі дощу. Але кроку не пришвидшив, ще відчував себе в ролі лорда Байрона. Доки дійшов до паркової балюстради, дощ сипонув густіше – нечисленні гуляки сипонули навсебіч, шукаючи прихистку. Я ж ускочив у телефонну будку і простояв з півгодини у страшній духоті, бо в неї, окрім мене, забилося ще з п’ятеро регітливих і дурних створінь…
І ось я йду з величезним букетом квітів, зовсім забувши, що маю переступити поріг садиби ворога мого батька, того, котрий колись приятелем його називався і котрий підступно його зрадив. Мені здавалося, що наш акт помсти зняв уже вину з того чоловіка, адже мстилися на ньому батько мій (як саме, невідомо) і я (описано вище в деталях). Але й це не поліпшило стосунків між нашими родинами: досить моїй матері й зараз згадати того Садового, як вона зеленіє й біліє і вуста в неї трусяться; не вибачив йому образи до кінця днів своїх і тато. Але я вже давно застеріг: керує мною не тверезий розважок, а безум, отож я нібито в ролі Ромео, а Юліані й імені не треба змінювати – це і є Джульєтта. Однак я, здасться, тільки вдав із себе Ромео, півника чи лорда Байрона; насправді я підозріливий і насторожений, бо гра ва–банк все‑таки не абищиця; я хвилююся, зеленію й побоююся, що в мене заклинить язика між зубами, коли доведеться там, на тому дворі, промовляти. Але маю надію на те, що все навколо – декорації, а не справжні краєвиди, що я – в театрі і гратиму роль, а в мене ніхто ніколи акторських даних не заперечував. Букет, який я пру, величезний, складений вінком на твердій підоснові, і коли я входжу в хвіртку, мушу затулятися ним, як щитом. Голосно, люто, заливисто, натхненно бреше псюра, так завзято рвучнсь із ланцюга, ніби він бик, а я тореадор, а букет мій червоний плащ, яким я його дрочу.
Вищать двері, я відхиляю букета: на порозі стоїть монументальна, повної статури, великогруда жінка зі слідами колишньої вроди на круглому обличчі, але вроди простої, не вишуканої. Вона щось говорить, але пес бреше так, що не чути ані слова.
Тоді із‑за хати виходить сам Садовий, заганяє собаку в буду й накидає гачечка на дверцята – навіть із цієї деталі видно, який він дбайливий господар. Сам господар стає біля буди, а що пес лементує й казиться вже зачинений, при бажанні можна уявити, що це Садовий прив'язаний до цієї буди і що гавкає так безподібно також він.
– Доброго вам дня! – кажу я, бо вже створено умови, аби ці двоє мій голос таки почули.
Обоє мовчать, до гостей вони не вельми привітливі. Тоді я стаю холодний і незворушний.
Мене просили передати вашій дочці цього букета, кажу я, здасться, крижаним голосом.
– Хто просив? – пнтає, дивлячись на мене з висоти порога жінка.
– Владек Шарий, – кажу, не моргнувши й бровою. – Ваша дочка знає…
Тоді від будки з оскаженілим та замкнутим собакою зрушується й перевальцем іде барилькувата постать; я навіть чую, як від кожного її поступу постогнує земля. Відчуваю, що він дивиться на мене крізь примружені повіки, а на обличчі в нього холодна маска, ніби це не обличчя, а імітація, та й сам він ніби й не чоловік, а імітація.
– А твоє прізвище часом не Волошинський, хлопче? – питає він тоном прокурора.