Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
— Що я повинен зробити? — жадібно спитав Растіньяк, перебиваючи Вотрена.
— Майже нічого, — відповів цей чоловік, у якого мимоволі вихопився радісний жест, наче в рибалки, котрий помітив, що риба клюнула. — Слухайте мене уважно! Серце бідної і знедоленої дівчини — це губка, ладна вбирати в себе кохання й така суха, що враз набухає, тільки-но на неї впаде крапля ніжності. Позалицятися до молодої дівчини, коли вона бідна, в розпачі, самотня і не підозрює про багатство, що на неї чекає! Та хіба, хай йому чорт, це не однаково, що мати всі козирі в руках, знати виграшні номери лотереї або грати на курсі ренти, коли тобі заздалегідь усе відомо. Ви одразу збудуєте на міцних підвалинах незламний шлюб. Коли цій дівчині дістануться мільйони, вона кине їх вам до ніг, наче камінці. «Бери, коханий, бери, Адольфе, Альфреде чи Ежене», — скаже вона, якщо Адольф, Альфред чи Ежен будуть такі розумні, що пожертвують собою заради неї. Жертвувати собою — це значить продати щось із старого одягу, щоб піти з дівчиною у «Синій циферблат» поласувати шампіньйонами з грінками, а звідти ввечері до театру Амбігю-Комік; можна заставити годинника й подарувати їй шаль. Я вже не кажу, звичайно, про різні любовні записочки та інші штучки, що їх полюбляють жінки: наприклад, будучи в розлуці з милою, побризкати лист водою, наче зросивши його сльозами. Та ви, гадаю, чудово обізнані з цією мовою сердець. Бачте, Париж схожий на ліс у Північній Америці, де бродять два десятки племен дикунів — іллінойців, гуронів, — полюючи в громадських угіддях. Ви, наприклад, мисливець, що полює на мільйони. Щоб їх спіймати, ви ставите пастки, тенета, принаджуєте звіра свистом. А взагалі люди полюють хто на що. Одні — на посаг, інші — на чуже банкрутство; той ловить душі, інший продає своїх спільників, зв'язавши їм руки й ноги. Того, хто повертається з добре набитим ягдташем, вітають, шанують, приймають у вибраному товаристві. Треба віддати належне цій гостинній місцевості: ви маєте діло з найтерплячішим у світі містом. Горді аристократи інших європейских столиць не приймають до свого середовища мільйонера-злочинця, а Париж розкриває йому обійми, бігає на його бали, їсть його обіди й цокається з його підлотою.
— А де ж знайти таку дівчину? — спитав Ежен.
— Вона поряд з вами, вона — ваша!
— Мадмуазель Вікторина?
— Авжеж.
— Як же це?
— Вона вже кохає вас, ця майбутня маленька баронесочка де Растіньяк.
— Таж у неї нічого нема, — заперечив здивований Ежен.
— Хе! Ось слухайте, — сказав Вотрен, — ще два слова, і все буде ясно. Тайфер-батько — старий негідник; ходять чутки, що він убив одного свого друга за часів революції. Цей чолов'яга з крутого тіста, він один із тих, що мають незалежні погляди. Він — банкір, головний пайовик банку «Фредерік Тайфер і К°». Весь свій капітал він хоче лишити єдиному синові, позбавивши Вікторину її частки спадщини. Така несправедливість мені не до душі. Я, мов Дон Кіхот, люблю захищати кволого від сильного. Якби Господь Бог відібрав сина у Тайфера, банкір знову прийняв би дочку; йому потрібен якийсь спадкоємець — така вже дурна людська природа, а народити ще дітей він уже не може, я знаю. Вікторина ніжна й мила, вона швиденько прибере до рук свого татуся, і він у неї дзиґою закрутиться під батіжком батьківської любові. Розчулена вашим коханням, вона не забуде вас і вийде за вас заміж. Щодо мене, то я беру на себе роль провидіння і виконаю Божу волю. В мене є друг, який багато чим мені завдячує, полковник Луарської армії, тільки-но прийнятий у королівську гвардію. Він слухається моїх порад і став ультрароялістом. Це чоловік не з тих дурнів, що стійко тримаються своїх поглядів. Мені залишилося дати вам одну пораду, ангеле мій: не зважайте ні на свої переконання, ні на свої слова. Продавайте їх, якщо на них буде попит. Той, хто вихваляється непохитністю своїх поглядів, завжди йде по прямій лінії, інакше кажучи — то дурень, що вірить у свою непогрішність. Принципів нема, є тільки події. Нема законів, є тільки обставини; людина високого лету сама пристосовується до обставин і подій, щоб керувати ними. Якби існували непорушні принципи та закони, народи не міняли б їх, як ми міняємо сорочку. Якась одна людина не повинна бути розумнішою за цілий народ. Людину, котра має незначні заслуги перед Францією, тепер шанують тільки тому, що вона до всього береться з великим запалом, хоч насправді годиться хіба на те, щоб стояти в Музеї промисловості з написом «Лафайєт». А тим часом кожен кидає камінь у князя, який зневажає людство і плює йому в обличчя стільки клятв, скільки воно вимагає від нього, проте не дає поділити Францію на Віденському конгресі. Він заслуговує лаврів — його топчуть у багно. О! Я знаю, як робляться ці справи, мені відомі таємниці багатьох людей. Ну, годі. Я тільки тоді матиму непохитні переконання, коли зустріну трьох людей, які будуть у згоді щодо застосування якогось принципу, а чекати цього мені доведеться довгенько. В жодному суді не можна знайти трьох суддів, що мали б одну думку про якийсь параграф закону. Але повертаюсь до свого приятеля. Досить мені попросити, і він ладен ще раз розіп'яти Христа. Досить одного слова дядечка Вотрена, і він затіє сварку з тим негідником, що не дає своїй бідній сестрі навіть ста су, і… — Вотрен підвівся, став у позицію й зробив випад фехтувальника, — і на той світ, — додав він.