Етюди про звичаї

— Але вони уже йдуть під липи, — скрикнула мадмуазель Вікторина, підводячись, щоб глянути у садок. — Бідний юнак, адже його правда.

— Ходімо, люба, — сказала пані Кутюр, — нас це не стосується.

Пані Кутюр і Вікторина зібралися вже вийти, але на порозі зустріли гладку Сільвію, що загородила їм дорогу.

— Цього тільки й бракувало! — мовила вона. — Пан Вотрен сказав панові Ежену: «Порозуміймося», потім узяв його під руку, і, бач, вони походжають по наших артишоках!

В цю хвилину з'явився Вотрен.

— Матусю Воке, — сказав він, усміхаючись, — не лякайтеся: я хочу під липами випробувати свої пістолети.

— О пане, — сказала Вікторина, благально склавши руки, — за що ви хочете вбити пана Ежена?

Вотрен відступив на два кроки і уважно глянув на Вікторину.

— Оце-то історія! — вигукнув він так глузливо, що дівчина почервоніла. — Цей юнак дуже милий, правда ж? — додав він. — Ви подали мені ідею, люба дитино. Я ощасливлю вас обох.

Пані Кутюр взяла свою вихованку під руку і повела геть, кажучи їй на вухо:

— Що з вами, Вікторино, я не впізнаю вас сьогодні.

— Я не хочу, щоб у мене в домі стріляли з пістолетів, — сказала пані Воке. — Ви ж налякаєте всіх сусідів, та ще й поліція прийде.

— Добре, заспокойтеся, матусю, — відповів Вотрен, — Тихо, тихо, все гаразд, ми підемо в тир.

Він вернувся до Растіньяка і фамільярно взяв його під руку.

— Якщо я доведу вам, що за тридцять п'ять кроків п'ять разів підряд влучу з пістолета у винового туза, ви й тоді будете кокошитись? Ви, здається, забіяка й по-дурному дасте себе вбити.

— Ви вже відступаєте? — сказав Ежен.

— Не збурюйте мені жовчі, — відповів Вотрен. — Сьогодні не холодно, ходімо, сядьмо отам, — сказав він, показуючи на лавку, пофарбовану в зелений колір. — Там нас ніхто не почує. Мені треба з вами поговорити. Ви — милий хлопчисько, і я вам не бажаю лиха. Я вас люблю, слово… Дури… — тьху, чорт! — слово Вотрена. Чому я вас люблю, скажу потім. А тим часом я вас знаю, як свої п'ять пальців, і доведу вам це. Покладіть ваші торбинки сюди. — Він показав на круглий стіл.

Растіньяк поклав гроші на стіл і сів, зацікавлений раптовою зміною поведінки цього чоловіка, який тільки-но збирався його вбити, а тепер прикидався його зичливцем.

— Вам дуже хотілося б знати, хто я, що я робив раніше, що роблю тепер, — вів далі Вотрен. — Ви занадто цікаві, хлопче. Ну, ну, тихо. Ви багато чого почуєте. Мені не поталанило. Вислухайте мене спочатку, відповідатимете потім. Ось вам моє минуле життя в загальних рисах. Хто я? Вотрен. Що я роблю? Те, що захочу. Далі. Кортить знати мою вдачу? Я добрий до тих, хто добрий до мене або хто мені до душі. Цим я все дозволю, вони можуть надавати мені стусанів, і я навіть не крикну: «Стережись!» Та, хай йому біс, я лихий, як чорт, до тих, хто мене дратує або хто мені не до вподоби. І скажу вам, для мене вбити людину — однаково що плюнути. Але вбиваю я тільки тоді, коли нема іншої ради, і намагаюсь облагоджувати все чистенько. Я майстер свого діла. І от якось я прочитав мемуари Бенвенуто Челліні, та ще й італійською мовою! Ото був справжній молодець. Саме він і навчив мене наслідувати провидіння, яке вбиває нас скрізь і всюди, але, крім цього, він навчив мене любити красу в усьому, де тільки вона є. Хіба це не захоплююча гра — битися одному проти всіх і перемагати? Я багато міркував про безладдя сучасного соціального ладу. Дуель, голубе, — це дитяча забавка, безглуздя. Коли один із двох мусить загинути, треба бути йолопом, щоб здатися на волю випадку. А що таке дуель? Орел чи решка — ось що. Я влучаю у винового туза п'ятьма кулями підряд, одна на одну, та ще й з тридцяти п'яти кроків! Маючи такий талант, здається, можна бути певним, що вб'єш супротивника. А от я стріляв у одну людину з двадцяти кроків і схибив. Той дивак ніколи в житті не тримав у руках пістолета. Дивіться, — сказав студентові цей незвичайний чоловік, розстібаючи жилет і показуючи свої волохаті, як ведмежа спина, груди, вкриті якоюсь гидкою рудою шерстю, що викликала жах і огиду. — Помацайте, отой молокосос таки підсмалив мені хутро, — промовив він, вкладаючи палець Растіньяка в заглибину на своїх грудях, і додав: — Але тоді я був дітваком, мені було, як тепер вам, двадцять один рік. Я ще вірив у дещо, у жіноче кохання, в цілу купу всяких дурниць, яких ви ще накоїте. Могло статися, що ми з вами билися б, правда ж? Можливо, ви мене вбили б. Припустімо, я лежу в могилі; а куди подітися вам? Довелося б тікати в Швейцарію, жити на татусеві гроші, а їх немає. Тепер я вам намалюю ваше становище, але зроблю це з висоти своєї переваги, бо добре вивчив життя на цьому світі і впевнився, що є тільки два виходи: тупа покора чи бунт. Я особисто не корюся нічому, — зрозуміло? А чи знаєте ви, зважаючи на ваш теперішній розмах бажань, що потрібно вам? Мільйон, та ще й негайно. Без цього ми з нашою голівкою можемо попасти в сіті Сен-Клу, щоб пересвідчитись, чи є Господь Бог. Так ось, цей мільйон я вам дам. — Вотрен замовк і поглянув на Ежена. — Ага! Тепер ви вже лагідніше дивитеся на милого дядечка Вотрена. Почувши слово «мільйон», ви стали схожі на дівчину, якій сказали: «Сьогодні ввечері», і вона чепуриться, облизуючись, мов кішечка після молочка. Чудово. Отже, вперед? Пліч-о-пліч. Ось ваш рахунок, юначе. Там, у провінції, у нас є татусь, матуся, старенька тітка, дві сестри (вісімнадцяти й сімнадцяти років), двоє малих братів (п'ятнадцяти і десяти років) — он яка команда. Тітка виховує ваших сестер. Кюре дає уроки латини братам. Сім'я частіше перебивається на варених каштанах, ніж на білому хлібі, татусь береже свої штани, у матусі щонайбільше одна сукеночка на зиму і одна на літо, сестри ходять абияк. Я все знаю — бував на півдні. Мабуть, саме таке становище і у вас; якщо вам надсилають тисячу двісті франків на рік, то земелька ваша дає не більше трьох тисяч. Але в нас є куховарка і служник, — треба ж хоч про людське око зберігати пристойність, бо тато все-таки барон. Що ж до нас особисто, то ми честолюбні. Босеани — нам рідня, а ми ходимо пішки; жадаємо багатства, а не маємо жодного су; їмо вариво матусі Воке, а полюбляємо розкішні обіди в Сен-Жерменському передмісті; спимо на убогому ліжку, а мріємо про палац! Я не засуджую ваших бажань. Честолюбство властиве не всім, серденько. Спитайте в жінок, які чоловіки їм більше подобаються, — честолюбні. У честолюбців більше сили, в них кров багатша на залізо, серце гарячіше, ніж в інших чоловіків. А жінка в розквіті свого життя почуває себе такою гарною і щасливою, що віддає перевагу чоловікові, обдарованому великою силою, хоча б ця сила загрожувала розчавити її. Я перелічив усі ваші бажання, щоб поставити вам одне запитання: у вас вовчий апетит, гострі зубки; як нам роздобути собі добрий кусень? Насамперед треба проковтнути Кодекс законів — заняття нецікаве, і нічого воно не навчає. Проте це потрібно. Хай так. Припустімо, ми стаємо членом суду, а потім головою суду присяжних, і тоді ми випалюємо З.К.