Дотик

Лі увійшов до оранжереї; волосся його було забране в косу, вбраний він був у старі, але чисті бавовняні брюки й бавовняну сорочку без комірця та з закоченими рукавами. Не здогадуючись, що її обличчя відразу завмерло гримасою холодної байдужості, Елізабет підвелася і простягнула молодикові руку з гордовитою посмішкою на губах, але без посмішки в очах. Рубі мала рацію — він був красивий, навіть вражаюче красивий; він вдався як у Суня, так і у свою матір. У батька він удався чітко окресленими рисами обличчя та шляхетною поставою, а у Рубі — грацією рухів та невимушеною чарівливістю. Але очі у нього були свої, власні: світло-зелені зіниці, обрамлені темнішими колами; це надавало його погляду пронизливості і гостроти. Так, блідо-зелені очі, довгі темні вії та бронзова шкіра дійсно справляли невідпорне і бентежне враження.

— Здрастуй, Лі, як ся маєш? — спитала Елізабет, намагаючись надати своєму голосу навмисної байдужості.

Його радість швидко зів’яла, він схилив голову набік і пильно поглянув на неї з виразом легкого спантеличення через таку холодність прийому.

— Дуже добре, місіс Кінрос, — відповів він, стискаючи її обм’яклу руку. — А як ви ся маєте?

— Дуже добре, дякую. Будь ласка, зви мене Елізабет. Прошу, сідай. Невдовзі місіс Сартіс принесе нам свіжого чаю.

Він сів так, щоб бачити обох жінок одночасно, і віддав матері ініціативу вести розмову. Так ось вона — дружина Александра, про яку сам Александр майже ніколи нічого не говорив. «І не дивно, — подумав Лі. — Вона не є емоційною та жіночною жінкою, хоча ця арктично-холодна поведінка пасує її загальному стилю». Однак йому іще ніколи не доводилося бачити такої надзвичайно вродливої жінки: молочно-біла шкіра, чорне волосся та темно-сині очі. Чуттєвий рот зусиллям волі випрямлений у ниточку, що викривляла природні контури губ, довга й граціозна шия, красиві руки з масивними перснями на кожному безіменному пальці; персні на її руках видалися йому явно недоречними.

«Елізабет Кінрос не схожа на жінку, що любить порисуватися, значить, ті персні подарував їй Александр Кінрос, а він порисуватися любить. Шкода, що він зі мною не приїхав, — подумав Лі. — Я за ним скучаю, мені бракує його присутності, бо без нього мені бракує повного розуміння сутності міста Кінрос. Вочевидь, його дружина зовсім не рада, що я сюди приїхав».

— А як Александр? — спитала Елізабет, коли їй випала нагода вставити слово.

— О, він увесь у клопотах, і справи у нього йдуть дуже добре, — усміхнувся Лі, і на його щоках утворилися ямочки, як у Рубі, коли вона посміхалася. — Улітку він перебуватиме в Німеччині на фірмі «Сіменс бразерс».

— Цікавиться двигунами та механізмами?

— Так.

— А ти не знаєш — він, бува, не їздив до Кінроса в Шотландії?