Дотик

Елізабет непохитно виконувала свій материнський обов’язок, але цей обов’язок видався їй досить неприємним, і полюбити його було вкрай важко. Джейд, навпаки, — мала з цього величезне задоволення, тому Елізабет вирішила, що справа, мабуть, у ній самій і що вона — погана матір. Звісно, вона знала, що Анна була тією кнопкою, яка назавжди пришпилила її до життя дружини Александра Кінроса. Під час нескінченних тижнів, проведених у ліжку перед народженням Анни, до неї дійшло, що коли вона економитиме те щедре грошове утримання, яке їй призначив Александр, то одного дня вона зможе полишити його, втекти назад до Шотландії і жити там у простому будиночку як поважна незаміжня жінка. Вона знала, що її діти прекрасно обійдуться й без неї; Нелл і так уже прекрасно без неї обходилася. Але потім вона придивилася до Анни і побачила обриси своєї долі. Як же ж вона зможе покинути оцю бідолашну маленьку істоту, приречену на те, щоб усе своє життя бути тягарем для оточуючих? Вона не могла цього зробити. Просто не могла. І це означало, що вона любить Анну, — попри те що дуже не любить її доглядати.

Яке ж це марне та набридливе заняття — стояти, скоцюрбившись, біля її іграшкового стільчика, нахилившись до її рівня, і повторювати раз по раз одні й ті ж слова: «пі-пі», «пук-пук», «ням-ням»! Інколи їй здавалося, що вона збожеволіє від однієї лише даремності своїх зусиль. Однак приголомшлива приземленість і практичність Рубі прекрасно й легко вміщала в себе і розумово відсталих дітей, і фундаментальні вади і дурощі чоловіків. Рубі і бровою не вела, коли Анна слинила її дороге плаття, коли навіть блювала на нього або вимазувала своїми фекаліями в нападі шаленої радості. Одначе, коли вона робила те саме з нею, Елізабет доводилося вискакувати з кімнати, долаючи напад нудоти і сильної огиди. І з притаманною їй схильністю до самобичування Елізабет запевняла себе, що їй бракує людяності та знання правил хорошого тону, що її нудота і огида — свідчення того, що, може, вона й любить Анну, але явно недостатньо для того, щоб зносити жахи догляду за розумово відсталою дитиною.

«Колись Александр назвав мене доброю, але я ніяка не добра, — картала вона себе. — Я — найгірша з усіх жінок, я — несправжня мати. Матері мусять усьому давати раду і все долати, а я не в змозі дати раду власній дитині. Якщо Анна — це просто шматочок тіста, що повзає по підлозі, то Нелл — якась страшна і вища за мене істота, з якою я не маю абсолютно нічого спільного. Дайте Нелл ляльку — і вона робитиме їй операцію: візьме гострого ножа і розкрає її посередині, витягне набивку і з видом знавця розповідатиме про стан ляльчиних нутрощів. Потім вона все кидає і починає копіювати для ляльки ретельно намальовані частини людського тіла з отого жахливого атласу анатомії, з яким Александр ніколи не розлучається, бо гравюри в ньому виконані Альбрехтом Дюрером — до речі, а хто він такий? А коли вона цим не займається, то сидить опівночі на пласкому даху з телескопом, який подарував їй Александр, і витріщається на місяць чи захоплено марить якимись там кільцями Сатурна.