Дотик
- Автор: Маккалоу Колин
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0590-4
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дотик». Краткое содержание книги:
Александр Кінрос, байстрюк із Шотландії, має неймовірний дар — так званий дотик Мідаса, що допомагає йому до тридцяти п’яти років стати найбагатшою і найвпливовішою людиною в Новому Південному Уельсі, що в Австралії. У свій будинок, зведений на горі, у якій повно золота, він виписує собі юну дружину з бідного, але славного шотландського роду.
Однак зробити щасливою недосвідчену в коханні Елізабет Александр не зміг, тут його чарівний дотик був безсилий. Роками подружжя лише співіснувало у розкоші, аж поки Елізабет не закохалася у сина коханки свого чоловіка…
Завдяки тому що більшість кінросіанців читали газети (до яких тепер додалася і «Дейлі телеграф», а також тижневик-коментар «Булетін») усі ці події та думки збиралися докупи та обговорювалися; на думку Рубі та міських керівників, оті огидні пуритани набували в парламенті надто великої ваги; було прийняте законодавство, згідно з яким усі готелі та бари мусили закриватися об одинадцятій вечора від понеділка до суботи, а в неділю — взагалі не працювати. Як і її численні колеги по всій країні, Рубі поінформувала комісію з алкоголю, що оскільки ліцензії на продаж спиртного згідно з попереднім законом були дійсними до червня 1882 року, то до червня 1882 року залишиться в силі старий розклад роботи питних закладів. І не інакше!
Для Елізабет плин часу позначався, головним чином, днями народження. На новорічний день 1882 року Нелл виповнилося шість, а Анні виповнилося п’ять шостого квітня. То було схоже на перебування в центрі подій якоїсь чудернацької п’єси, поставленої непоштивим та похабним комедійним театром вісімнадцятого сторіччя, з тим лише винятком, що було зовсім не смішно: Нелл значно розширила свій лексикон, до якого додалися складні слова, вона почала розбиратися у тригонометрії та алгебрі, а Анна й досі не навчилася ходити і тільки й казала, що «мама», «Нелл», «Джейд» та «лялька». Однак вона все ж таки припасла приємний сюрприз: на свій п’ятий день народження вона, сміючись та пищачи, проповзла по підлозі дитячої кімнати до Джейд, яка стояла на протилежному боці кімнати і манила її руками.
Елізабет непохитно виконувала свій материнський обов’язок, але цей обов’язок видався їй досить неприємним, і полюбити його було вкрай важко. Джейд, навпаки, — мала з цього величезне задоволення, тому Елізабет вирішила, що справа, мабуть, у ній самій і що вона — погана матір. Звісно, вона знала, що Анна була тією кнопкою, яка назавжди пришпилила її до життя дружини Александра Кінроса. Під час нескінченних тижнів, проведених у ліжку перед народженням Анни, до неї дійшло, що коли вона економитиме те щедре грошове утримання, яке їй призначив Александр, то одного дня вона зможе полишити його, втекти назад до Шотландії і жити там у простому будиночку як поважна незаміжня жінка. Вона знала, що її діти прекрасно обійдуться й без неї; Нелл і так уже прекрасно без неї обходилася. Але потім вона придивилася до Анни і побачила обриси своєї долі. Як же ж вона зможе покинути оцю бідолашну маленьку істоту, приречену на те, щоб усе своє життя бути тягарем для оточуючих? Вона не могла цього зробити. Просто не могла. І це означало, що вона любить Анну, — попри те що дуже не любить її доглядати.
Яке ж це марне та набридливе заняття — стояти, скоцюрбившись, біля її іграшкового стільчика, нахилившись до її рівня, і повторювати раз по раз одні й ті ж слова: «пі-пі», «пук-пук», «ням-ням»! Інколи їй здавалося, що вона збожеволіє від однієї лише даремності своїх зусиль. Однак приголомшлива приземленість і практичність Рубі прекрасно й легко вміщала в себе і розумово відсталих дітей, і фундаментальні вади і дурощі чоловіків. Рубі і бровою не вела, коли Анна слинила її дороге плаття, коли навіть блювала на нього або вимазувала своїми фекаліями в нападі шаленої радості. Одначе, коли вона робила те саме з нею, Елізабет доводилося вискакувати з кімнати, долаючи напад нудоти і сильної огиди. І з притаманною їй схильністю до самобичування Елізабет запевняла себе, що їй бракує людяності та знання правил хорошого тону, що її нудота і огида — свідчення того, що, може, вона й любить Анну, але явно недостатньо для того, щоб зносити жахи догляду за розумово відсталою дитиною.
«Колись Александр назвав мене доброю, але я ніяка не добра, — картала вона себе. — Я — найгірша з усіх жінок, я — несправжня мати. Матері мусять усьому давати раду і все долати, а я не в змозі дати раду власній дитині. Якщо Анна — це просто шматочок тіста, що повзає по підлозі, то Нелл — якась страшна і вища за мене істота, з якою я не маю абсолютно нічого спільного. Дайте Нелл ляльку — і вона робитиме їй операцію: візьме гострого ножа і розкрає її посередині, витягне набивку і з видом знавця розповідатиме про стан ляльчиних нутрощів. Потім вона все кидає і починає копіювати для ляльки ретельно намальовані частини людського тіла з отого жахливого атласу анатомії, з яким Александр ніколи не розлучається, бо гравюри в ньому виконані Альбрехтом Дюрером — до речі, а хто він такий? А коли вона цим не займається, то сидить опівночі на пласкому даху з телескопом, який подарував їй Александр, і витріщається на місяць чи захоплено марить якимись там кільцями Сатурна.