Чорнильне серце

Каприкорн прийняв Меґі й Феноліо в церкві, з ним було з десяток його людей. Він сидів у чорному, мов сажа, шкіряному кріслі, яке поставили під наглядом Мортоли. Цього дня Каприкорн одягнув костюма не червоного, а блідо-жовтого, кольору вранішнього сонця, що пробивалось у вікна. Він наказав привести своїх бранців із самого рання, над пагорбами ще висів туман, і сонце пливло в ньому, мов м'ячик у каламутній воді.

— Присягаюся всіма літерами абетки! — шепотів Феноліо, ступаючи з Меґі середнім проходом церкви й відчуваючи на потилиці подих Басти. — У нього вигляд точнісінько такий, який я собі й уявляв. «Безбарвний, як молоко в склянці…» Атож, здається, саме так я й висловився.

Він наддав ходи, так ніби йому не терпілося розгледіти своє творіння ближче. Меґі за ним ледве встигала, а Баста перед самими сходами навіть притримав його ззаду.

— Гей, ти куди?! — прошипів він. — Поспішати не треба. І не забудь уклонитися, зрозумів?

Феноліо лише зневажливо зиркнув на нього й стояв рівнісінько, мовби палицю проковтнувши. Баста вже простяг був руку до нього, та Каприкорн ледь помітно хитнув головою, і Баста опустив руку, мов дитина, якій зробили зауваження. Поряд із Каприкорновим кріслом стояла Мортола, згорнувши за спиною руки, мов крила.

— Ох, Басто, Басто, мені й досі невтямки, про що ти думав, коли вертався сюди без її батька! — промовив Каприкорн, переводячи погляд з Меґі на зморшкувате обличчя Феноліо.

— Його там не було, я ж бо вже пояснював. — У Бастиному голосі вчувалась образа. — Невже я мав сидіти там, як жаба біля ставка, і ждати його? Скоро він і сам сюди прибіжить. Адже ми всі бачили, як сліпо він любить оце дівча. Б’юсь об заклад на свій ніж: він з’явиться тут ще сьогодні, щонайпізніше — завтра.

— На твій ніж? Але ж ти його недавно позбувся! — глузливо кинула Мортола.

Баста лише мовчки зціпив зуби.

— Розледачів ти, Басто, — зауважив Каприкорн. — Гаряча голова затуманює тобі розум. Що ж, погляньмо, кого ти ще привіз.

Феноліо стояв, прикутий до нього поглядом. Він розглядав Каприкорна як художник, що через багато років знов бачить власну картину. І своєю роботою він, якщо судити з виразу його обличчя, був задоволений. У його очах Меґі не помітила й тіні страху — лише скептична цікавість і задоволення.

Задоволення самим собою. Каприкорнові такий погляд не сподобався, це Меґі також помітила. Каприкорн не звик, щоб на нього дивилися без страху, як оцей старий чоловік.

— Баста розповідав мені про вас дивні речі, пане…

— Феноліо!

Меґі не зводила погляду з Каприкорнового обличчя. Чи він хоч раз читав ім’я на обкладинці «Чорнильного серця» — те, що стоїть над назвою книжки?