Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
— Що?! — Баста зблід, мов школяр, якому мають перед усім класом дати різок.
— Ти добре чув, що я сказала. Я забираю в тебе ключі від кліток, склепу й бензосховища. Принеси їх сюди!
Баста не поворухнувся.
— Не маєш права! — нарешті процідив він крізь зуби. — Мені їх дав Каприкорн, і забрати їх у мене може лише він. — І відвернувся, щоб піти геть.
— І він їх у тебе таки забере! — крикнула Мортола. — А як тільки повернеться, зажадає від тебе звіту. Може, він краще, ніж я, зрозуміє, чому ти не привіз Чарівновустого.
Баста нічого не відповів. Натомість схопив за руки Меґі й Феноліо й потяг до виходу з церкви. Сорока крикнула йому вслід іще щось, але Меґі не зрозуміла, що саме. А Баста навіть не обернувся.
Він замкнув їх із Феноліо в комірчині під номером п’ять — у тій самій, де колись сидів Фарид.
— Ну, ось, зачекаєте тут, поки з’явиться твій татусь! — сказав він, упихаючи Меґі в двері.
Вона мала таке враження, ніби їй удруге сниться той самий страшний сон. Тільки цього разу тут не було навіть прілої соломи, щоб сісти, і лампочка під стелею не горіла. Зате крізь невеличку дірку в стіні проникало трохи денного світла.
— Чудово! — сказав Феноліо й, зітхнувши, сів просто на холодну підлогу. — Хлів. Не дуже оригінально. Принаймні я сподівався, що Каприкорн для своїх в’язнів улаштує бодай справжню в’язницю.
— Хлів? — Меґі сперлася на стіну. Вона чула, як у замкнені двері періщить дощ.
— Атож. А ти думала, тут що? Колись завше так будували: внизу — худоба, вгорі — люди. У деяких гірських селах кіз та віслюків і досі тримають у таких хлівах. Уранці, коли худобу виганяють на пасовище, у вуличках парують цілі купи гною, і люди вступають у них, коли виходять купити свіжі булочки. — Феноліо висмикнув з носа волосинку, уважно розглянув її, немовби не ймучи віри, що така щетина виросла в його власному носі, й щиглем відкинув її геть. — Це й справді чудеса! — пробурмотів він. — Саме такою я й уявляв собі Каприкорнову матір: ніс, близько посаджені очі… Навіть те, як вона згортає на грудях руки й випинає підборіддя…
— Каприкорнова мати? — Меґі недовірливо поглянула на нього. — Ота сорока?
— Сорока?! Це ти її так називаєш? — Феноліо тихенько засміявся. — Саме таке прізвисько вона має і в моїй книжці. Таки й справді дивовижа! Але ти її остерігайся. Вдача в неї не вельми приємна.
— А я думала, це його економка.
— Гм, саме так ти, мабуть, і мала думати. Тож нехай це буде поки що наша маленька таємниця. Ти мене зрозуміла?
Меґі кивнула головою, хоч нічого й не зрозуміла. А втім, хіба не однаково, хто ця стара? Тепер усе однаково. Цього разу тут нема Вогнерукого, який уночі випустив би їх на волю. Усе виявилося марним, так ніби вони звідси й не втікали. Меґі ступила до замкнених дверей і вперлася в них долонями.
— Мо прийде по мене, — прошепотіла вона, — і тоді вони зачинять нас тут назавжди. Навіки!
— Хтозна, хтозна. — Феноліо підвівся, підійшов до неї й пригорнув її.
Вона притислася обличчям до його куртки. Тканина була груба й пахла тютюном для люльки.
— Я що-небудь придумаю, — прошепотів Феноліо їй на вухо. — Адже то я, зрештою, придумав цих негідників. Смішно було б, якби я не повернув їх туди, звідки вони прийшли. Щодо цього твій батько мав одну ідею, але…
Меґі підвела заплакане обличчя і з надією поглянула старому в очі. Та він лише похитав головою:
— Потім. А поки що поясни мені, навіщо Каприкорнові твій батько. Чи пов’язано це з його мистецтвом читати вголос?
Меґі кивнула головою і втерла заплакані очі.
— Він хоче, щоб Мо вичитав йому когось із тієї книжки, якогось давнього товариша…
Феноліо простяг їй носову хустинку. Коли Меґі почала сякатися, з хустини випало кілька тютюнових кришок.
— Товариша? У Каприкорна товаришів немає. — Старий насупив брови.
І раптом Меґі відчула, як він різко хапнув ротом повітря.
— Хто він? — запитала вона.
Але Феноліо лише втер сльозу з її щоки.
— Сподіваюся, того чоловіка ти зустрінеш тільки на сторінках книжки, — нарешті ухильно відповів він. Потому відвернувся й заходив туди-сюди по комірчині. — Каприкорн, мабуть, скоро повернеться. Я маю поміркувати, що йому казати.
Але Каприкорн не повертався. Надворі вже стемніло, а по них до цієї в’язниці ніхто не приходив. Не приносили навіть поїсти. Коли з дірки в стіні потягло нічним холодом, вони посідали поруч на твердій долівці, зігріваючи одне одного.
— А Баста, власне, й досі такий самий забобонний? — озвався перегодя Феноліо.