Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
Джордж почув захоплені вигуки натовпу, який вітав появу Папи Климента у верхньому, другому з правого боку вікні палацу. Збочивши ліворуч від колонади, він потрапив на вузьку забруковану вулицю Павла VI. Перед входом до готелю стояв автомобіль карабінерів й агенти безпеки уважно вивчали кожного, хто входив усередину. В рецепції Джорджу довелося вдруге показати паспорт, і дівчина-рецепціоністка, розплившись у радісній усмішці, повідомила, що сера Райта очікують на п’ятому поверсі, й вказала тонким пальчиком на відкриті двері ліфта. Піднявшись на п’ятий поверх, Джордж потрапив до ресторану — розкішної відкритої тераси, щедро прикрашеної квітами, сповненої обідаючих людей, які уважно слухали молитву понтифіка; запахи риби і смаженого м’яса, блиск срібного начиння й бокалів із вином і передчуття зустрічі з Джованною породили в його душі почуття блаженства, і всі його страхи вмить зникли.
Ввічливий кельнер у темно-червоному фартуху, почувши прізвище Райт, провів Джорджа до столика, що стояв біля балюстради, з якої добре було видно вікно й постать Папи у білому, всадовив Джорджа й запропонував випити бокал мінеральної води «Пеллегріні».
Джованни за столом не було.
— Don’t worry, sir, — заспокоїв його кельнер. — Сеньйора щойно вийшла, вона повернеться. Може, принести аперитив?
— Ні, дякую. Я дочекаюся сеньйори.
— Приємного відпочинку, — побажав кельнер. Але коротке почуття блаженства вже не повернулося, натомість Джордж відчув незрозумілу тривогу.
Не слухаючи проповіді Папи (на столі лежали навушники з апаратом, який давав змогу слухати Климента п’ятьма мовами), Джордж споглядав навкруги: більшість людей, що скупчились у ресторані, не їли, а, набожно схиливши голови, уважно слухали Папу. Джордж і собі похилив голову, щоб не виглядати невігласом-безвірником, вертиголовок), бо, як-не-як, представляв католицьку організацію. Погляд його блукав по столу і раптом наштовхнувся на невеличкий прямокутник твердого паперу, що лежав біля келиха Джованни. Візитна картка: Giovanna Rossi. Poste Vaticane. І побачив дрібні, у поспіху написані слова:
«Коханий! Я побачила людину, дуже схожу на Вінсента. Він у формі карабінера, піднявся на дах. Я йду туди. Почекай мене. Дж.».
Джордж підвівся й смиренно, наче продовжуючи молитву, подався до дверей службового виходу. Боявся, що калатання його серця почують відвідувачі ресторану. Потрапив у порожній коридор, з якого сходи спускались униз. Пройшовши два метри далі, побачив інші сходи, що вели вгору, до дверей. Це був вихід на дах.
Дістав із внутрішньої кишені блейзера олівець, затиснув його в правому кулаці. Двері на дах не були замкнені й легко відчинилися. Джордж, обережно озираючись, вийшов на плаский дах, на якому стояли квадратні дерев’яні вазони для квітів, а з того краю, що виходив на площу святого Петра, був установлений державний, білий із жовтим, прапор Ватикану. Сонце на мить засліпило Джорджа — він примружив очі, відчувши безкінечність неба, легкий подмух гарячого повітря й ледь чутний гомін спресованого натовпу тисяч людей унизу, що заповнили площу й прилеглі вулиці. І почув легкий хлопок, немов у руках малюка луснула повітряна кулька.
Джордж зробив крок уперед і на щось наштовхнувся: це були ноги мертвого карабінера, який лежав навзнак, обличчя його з невеличким кульовим отвором на чолі було незнайоме, а у відкритих скляних очах відбивалися сонячні блищики. Снайпер, зрозумів Джордж. І одразу побачив у лівій дальній кутовій частині даху постать Джованни в чорному декольтованому платті, яка борсалась в обіймах кремезняка у формі карабінера.
— Джордж! — крикнула вона, хоча й не пізнала свого рудого кучерявого коханця в голомозому бородатому чоловікові.
— Джованна, це я! — озвався він, кинувшись до жінки, й ледве не впав, зачепившись за пускову трубу від ракети. Вдалині пролунав глухий вибух, але Джордж не міг глянути — де саме, бо його погляд був прикутий до Джованни і Вінсента.
— Відпусти її, Вінсенте, — Джордж підняв правицю з олівцем, але Вінсент спритно ховався за жінкою-заручницею.
— Не підходь. Бо вб’ю цю курву.
— Він убив Папу! — Джованна, висячи в повітрі, била щодуху ногами Вінсента й намагалася вкусити його за руку. — Стріляй.
Джордж стрибнув уперед — і в що ж мить Вінсент зіштовхнув Джованну з даху. Нещасна жінка з диким криком полетіла вниз.
Джордж вистрілив у Вінсента, але той несподівано впав на дах, і смертоносна стріла не зачепила його. Різко, по-десантному перекотившись по даху, Вінсент опинився на тому краю, що виходив у провулок. І зник.