Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
— Не знаю.
— Хто? — з погрозою перепитав Гайдук.
— Можливо, хтось з групускули інформації та піару.. Я дійсно не знаю.
— Слухай мене, Феліксе… — терпець Гайдукові уривався. — Якщо ти думаєш, що я добрий слідчий, ти помиляєшся. Я хотів тобі дати шанс. Хотів, щоб ти вижив і працював на нас. Ти не хочеш. Зараз тебе знову пропустять через «карусель», і ти багато чого пригадаєш. Згода?
І, не чекаючи відповіді. Гайдук дав сигнал забрати Фелікса. До кімнати привели його подружку Зореславу і всадовили навпроти Гайдука. Він не помилявся тої ночі у тунелі — вона й справді була сліпа. Замість очей — білі шпаринки, затиснуті повіками.
Понюхавши повітря, Зореслава сказала:
— Я знаю, хто ти. Ти — головний державний убивця. Я пам'ятаю твій запах. Це ти спалив невинних дітей. Ми знайдемо тебе, твою сім'ю, твоїх дітей і онуків і спалимо. І твою державу.
Після невеличкої паузи Гайдук спокійно звернувся до неї:
— Я знаю, що вас зовуть Зореслава. Знаю, що ви були головною волхвинею священної ради рідновірів України. Знаю, що з вами сталося, і співчуваю вам. Але як ви потрапили до цього кубла червоних слизовиків, які хочуть підірвати нашу країну? Невже мало нещасть спізнав наш народ? Це так ви служите руським богам?
— Fuck you, — сплюнула Зореслава у бік Гайдука, але плювок вийшов кволий і ледве долетів до середини столу Гайдук узяв чистий формуляр допиту зіжмакав папір, витер слину й викинув у бачок для сміття. Почувши дзенькіт кришки бачка, Зореслава здригнулася, подумавши, що незнайома, але страшна людина, яка сиділа навпроти, клацнула затвором пістолета.
— Ненавиджу тебе, вбивця, ненавиджу всіх вас, пси холуйські… Давай, вбивай!
— Мені жаль вас, Зореславо, — Гайдук з відразою подивився на її чорне, немовби обвуглене, обличчя. — Чому ви зрадили рідновірів?
— Пішов ти нах, вівчарка поліцейська… Не я їх зрадила, а вони мене! Вони! А Тас підібрав мене, обігрів, виходив… Що тобі треба від мене, падлюко?
У приступі істерики вона почала бити кулаками по столу й дряпати темно–сіру пластикову поверхню.
— Мені нічого від вас не треба, — сумно сказав Гайдук, відчуваючи новий напад головного болю. — Просто я випадково дізнався про вас, вашу хворобу Як лежали ви самотня на вулиці Сковороди…
— Хто тобі це сказав? — припинила шкребти нігтями по столу Зореслава. — Хто?
— Один молодий хлопець, який дуже страждає. Зовуть його Маркіян, Воїслав. Чи Нестор. Він кохав вас… Думаю, і зараз кохає.
— Кохає? Кохає? — захлиналася в риданнях Зореслава. — Це його закляття на мені… Де він? Що він тобі казав? Мовляв, Зореслава така курва, що кинула його заради трахання?
— Він нічого такого не казав. Заспокойтеся. Дати вам води?
Тут Зореслава вистрибнула з‑за столу ставши посередині кімнати, й почала швидко розстібати байковий сірий тюремний халат — не встиг Гайдук опам'ятатися, як вона скинула халат і голою стала перед ним, підперши руки в боки.
— Так, я курва! Я хотіла трахатись, хотіла спізнати щастя, а він мені молов щось про Святослава, про його череп… Я почала всім давати й була щаслива. І тобі дам, якщо хочеш. Подивись, хіба я тобі не гарна? А хочеш, покажу тобі, як це робиться?
Вона поклала праву руку поміж ніг.
— Показати?
Дивлячись на її чорне, наче обгоріле, сліпе потворне обличчя, не можна було повірити, що тіло її — біле, з невеличкими дівочими грудьми, звабливе і прекрасне — належить тій самій людині.
До кімнати увійшла огрядна наглядачка і гримнула:
— Ану Зорько, припини цей зайоб! Думаєш, якщо ти курва, то можна шмоньку начальнику показувати? Вдягнися негайно!
Наглядачка накинула на Зореславу халат і, всадовивши за стіл, вийшла. Гайдук сидів мовчки. Зореслава, затуливши сліпі очі долонями, наче в пориві сорому тихо схлипувала.
— Це я в усьому винна, — плакала вона. — Він мене кохав, а я… по–справжньому кохав. А я зрадила його, смертельно образила… Такого чоловіки не прощають. І ніякі мої оргазми, і конвульсії, і злягання на горищах і в підвалах не можуть замінити його кохання. Це — кара Божа… я заслужила її. Він мені вірші писав, а я…
— Що ви думаєте далі робити?
— Буду разом з Тасом. Я люблю його. Я його не кину що б з ним не трапилося…
— Хто такий Пухир — той, на четвертому поверсі?
— Це — Мережко. Радник Таса. Тас його також врятував… Він дуже хворий. А що ти зробив з Мережком? Га? Ти його вбив?
Огрядна наглядачка вивела Зореславу зі слідчої кімнати. Через декілька хвилин Мармиза притягнув на спині Фелікса, скинув його на стілець і став по стійці струнко перед колишнім братчиком. В гармонійних, наче відкарбованих у ході природного добору аристократичних рисах його обличчя не було нічого, що свідчило б про безжальну жорстокість Мармизи.