Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
— Що, Миколо?
— Які будуть вказівки, пане генерале?
— Ідіть. Я вас викличу — Гайдук уважно подивився на в'язня — чи здатний він відповідати на запитання після «каруселі».
— Я розкажу все. Тільки заберіть цього… — простогнав Фелікс.
— Яку роль відігравав Мережко в КОМАН?
— Після приходу до влади Клинкевича Мережко перейшов на нелегальне становище й переховувався на таємній квартирі ДерВару на Оболоні. Я знав адресу цієї квартири і відвідував його. Під час Великої Темряви він, покинутий усіма, дуже бідував. Ми з Зореславою допомагали йому Торік він захворів на міксомікоз і дуже страждав…
— Ви не про страждання цієї людини кажіть, а чим він займався.
Фелікс змовк, але, згадавши про можливий третій тур «каруселі», продовжив розповідь.
— Він став головним ідеологом і гуру КОМАН. Навчав слизовиків стратегії й тактики боротьби, читав курс підпільної роботи, викладав правила конспірації. Це було дуже змістовне навчання.
— А вибухи?
— З початку року коли стало зрозуміло, що невдовзі держава буде відновлена, Мережко запропонував узяти на озброєння тактику терористичних актів. Першим був замах на генерала Гайдука біля Феофанії.
— Успішний?
— Судячи з того, що ви допитуєте мене, — ні. Виконували недосвідчені бойовики з Борщагівської групускули. Повний провал, майже всі вони загинули. Ледве трупи встигли винести. Мережко лютував, казав, що втрачено унікальний шанс. Після того він порадив перейти до вибухів, порекомендував нам двох підривників, агентів ДерВару Перший вибух ми організували біля Києво–Могилянської академії. Потім хотіли підірвати спортивний зал «Космічний», але церемонію раптово перенесли на Софійський майдан. Тоді ми не встигли. Але домовилися за наступної нагоди організувати вакуумний вибух, який зніс би Софійський та Михайлівський собори. Загинули б усі люди в цій зоні.
— Як ви збиралися це робити?
Тас розумів, що підписує собі смертний вирок, але зупинитися вже не міг. Точніше — не хотів. Життя втратило для нього сенс.
— З допомогою Мережка та його підривників ми розробили схему розстановки чотирьох–п'яти автомобілів, завантажених вибухівкою. При одночасному підриві зарядів виникав вакуум страшної руйнівної сили.
— Де брали вибухівку?
— З таємного складу ДерВару біля Умані. У Мережка були там свої люди.
— Звідки надходили наркотики для слизовиків?
— До Великого Вибуху регулярно — з Афганістану переважно з транспортними колонами Фрідмана. В цьому секторі працювали люди Крейди. Після Вибуху наркотики йшли переважно з підпільної лабораторії Крейди під Полтавою. Про все, що я знав, я дав свідчення майору Домбровському.. Дайте мені спокій, генерале. Сил немає.
— Ви ні про що не шкодуєте?
Тас–Фелікс Бикоріз задумався, потім виплюнув на підлогу кривавий згусток.
— Шкодую. Є три речі, яких шкода. Перша. Шкодую, що тоді тебе, генерале, не вбили, коли їхав вінчатися зі своєю сучкою. Напартачили, засранці. Друга. Шкодую, що не підірвали нах всю вашу Русь–Україну на Софійському майдані. І всіх зрадників на чолі з Капраном і Богошитською. Третє. Шкодую, що Зореслава залишиться одна… Загине без мене.
Він підвівся, тремтячи від холоду й передчуття смерті. Ні в чому не був схожий на самовдоволеного маленького Льва Троцького у червоно–чорному балахоні, а нагадав Гайдукові одного закатованого до півсмерті молодого таджика, якого вели в Пешаварі на страту: в сіро–жовтому дранті, яке ледь прикривало понівечене тіло, неголений, з запалими щоками й чорним поглядом ненавидячих усе очей.
— Вас судитиме військовий трибунал. Не тільки за вибухи в Києві та інших містах. Але і за жертви серед слизовиків. Своїм безглуздим ультиматумом ви спровокували цю бійню. Вас присудять до страти і повісять на Майдані Незалежності. Ви хочете щось сказати?
— Будьте ви прокляті разом з вашою державою. Хай живе революція… — ВИЙШЛО: ЛЕ–ВО–ЛЮ–ЦІЯ — безсило, без оклику Тас ледве прошепотів це велике слово.
…Дегтярівська вулиця була занурена в суцільну мокву. Біля «Козака Мамая» виднілась якась постать, хоча охорона спецізолятора пильно стежила, щоб ніхто підозрілий не вештався перед ворітьми. Двері бронеавтомобіля були прочинені — незнайомий розмовляв з Круком. Гайдуку здалося, що він звідкись знає цього довготелесого чоловіка; побачивши, як той відкидає правою рукою довге волосся з обличчя, пригадав: це Нестор–літописець. Або Маркіян. Або Воїслав. Волосся в юнака було мокре, а вигляд розгублений.
— Я звертаюся до вас не як до генерала, а як до отця Фавна, — сказав Нестор.