Амністія для Хакера
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-94-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Амністія для Хакера». Краткое содержание книги:
Дізнавшись про свою смертельну хворобу, головний герой вирішує мститися людині, яка колись зруйнувала йому життя. Але у відведений долею час він встигає перекваліфікуватись із комп’ютерного новачка на хакера, вийти на слід великих грошей, викрити злочинців, знайти справжнє кохання та врешті відновити справедливість. А несподівану розв’язку твору не вдасться відгадати навіть найкмітливішим поціновувачам жанру!
— То це і є мої дискети?
— Вони.
— А чому тоді їх вісім? Де ще одна?
— Її втратив цей старий пердун. Хотів спробувати ще раз те саме. Але реакція не та. Словом, ми забарилися, і там, у Брюсселі, встигли гроші хапнути. Відразу «капнуло» і в нас.
— Н-да… — розпачливо пробурмотів Борис. — Ну, а тебе сумління не мучило? Просто цікаво… Га? Це ж купа народу не мала за що шматка хліба купити…
— Однаково їх місяцями затримують, — виправдався Щорс. — На місяць більше — на місяць менше… До того ж мене так життя скрутило на той момент, що я взагалі забув про таке поняття, як совість. А ти… — Він затнувся.
— Що — я? — не зрозумів Борис.
— А ти, виходить, совісний кілер?
— Ну, я принаймні цього поняття не втратив. І свої особисті проблеми завжди намагався вирішувати так, щоб якнайменше страждали інші.
Щорс мовчав.
— Гаразд, це я так… Твоє сумління — твоя особиста справа. Давай далі.
— А що далі? — Толя припалив нову сигарету, очевидно, відходячи від думок про сумління. — Нарешті він повірив. Тоді я сказав, що дам йому коди взамін на повне відпущення. Він погодився, але тепер уже я не вірив йому. Цей пацюк міг знову почати діставати мене за першої нагоди, тим паче, ми разом тепер були зав’язані в таких справах… Я поставив умову — закордонний паспорт і квиток до Штатів. Спочатку він покрутив пальцем біля скроні й сказав, що за мною штрафбат плаче, а потім… Розумієш, є схиблені, які марки збирають, є — рибу ловлять… Такий ідіот може за якусь круту марку півжиття віддати. Розумієш? Очевидно, ця «розвага» була єдиною і найбільшою в його житті, якого, з огляду на вік та болячки, залишалося все менше. Очевидно, те, що я давав йому, мало вінчати його… мистецтво свого роду. Тримати на гачку стільки людей, установ!
— Розумію, — сказав Борис. — Добре розумію.
— А про які суми йшлося! Він мав у своєму розпорядженні гроші, щоб організувати мені це. Він погодився. Щоправда, існував ще один незручний момент. Обидва ми, звісно, не довіряли один одному і боялися підступу з боку іншого. Тому, коли документи були готові, домовилися так: зустрічаємося в аеропорту перед літаком і обмінюємося. Я йому повний доступ до невидимки з кодами інактивації, він мені — паспорт та квиток. Я сідаю в літак, і в нього залишається близько трьох годин, щоб перевірити достовірність отриманої інформації. Якби я обдурив його і дав туфту, він знав, куди повідомити про те, хто я такий і куди лечу. Напевно, мене б уже там чекали: квиток навмисно брався через Брюссель, де літак робив посадку. У свою чергу, і я б міг здати його, якби він заклав мене. Одним словом, ризик залишався попри все, але ми були зацікавлені в тому, щоб у майбутньому кожен жив тихо та мирно займався своїми справами.
Толя розпачливо похитав головою, очевидно, ще раз переживаючи все це. Борис мовчки чекав.
— І я вже серйозно починав вірити, що скоро забуду це, як страшний сон. Дійсно, вже бачив себе у Чикаго… А він не прийшов. Коли до літака залишилося п’ятнадцять хвилин, я запанікував. Подзвонив йому додому, але його не було. Я смикався в усі боки, але… Що я міг зробити? А невдовзі літак здійнявся у повітря. З порожнім місцем, де мав сидіти я. Почекавши ще півгодини, я поїхав до нього. Двері зачинені, нікого. Я дзвонив, стукав, як навіжений. А потім зрозумів, що ця паскуда знову, вкотре вже мене кинула, і можливо, мене вже шукають.
— Якого, ти кажеш, числа це було? — запитав Борис.
— Дванадцятого липня. О шістнадцятій двадцять я мав вилітати.
— І дзвонив ти тричі підряд подовгу…
— Так… — Щорс підвів здивовані очі. — Ти… що, був там?
— Був, — відповів Борис. — І родич твій також був. Тільки на той момент він уже не міг тобі нічим допомогти. Тому й не прийшов до літака.
— О Боже… — це злетіло з його вуст із розпачем та приреченістю. — То це ти?! О Боже… Ти мене поховав… Ні, я сам себе поховав!