Амністія для Хакера

Вони зустрілися поглядами.

— Ну, розповідай, — запропонував Борис.

— А ти… правда, не вбивав тітки Віри?

— Я взагалі не розумію, про що мова. Ніякої тітки я не вбивав. Коли це сталося?

— Три дні тому. Казали, що це ти.

— Хто казав?

— По телевізору. Вчора, позавчора.

— Падлюки… — пробурмотів Борис. — Тупа сволота… Мать їх… Давай про справу. Часу мало. Я хочу знати, через що ця бійня. Що відбувається?

— Гаразд, — зітхнув Щорс. — А дискети з тобою?

— Зі мною.

Відповідь, очевидячки, підвищила йому настрій.

— Гаразд. Якось мій дорогий родич, нині покійний… Хоча який він там родич — сьома вода на киселі. Так от, учинив мені справжній шантаж. Ну і… словом, я був у нього на гачку в повному розумінні цього слова.

— Знаю, — сказав Борис, — машину мити примушував щодня.

— Машину?! — здивувався Толя. — Та я вже забув про машину. Це давні дитячі справи… Хоча, можливо, якби пам’ятав, то й цього б не трапилося… Це вже інше. Я політех закінчував і мав би за логікою йти до війська. А моя дорога маман несподівано приїхала, згадала, так би мовити, про синочка і вирішила мене відмазати від армії. Хоча я й сам був не проти. Я ж нормальна людина, програміст, між іншим, класний, а тут — іди на півтора року чобітьми товчи та опановуй ази дідівщини… Словом, оформила вона моє опікунство над тіткою Вірою: заплатила там кому належить… А він, сволота, раніше в соцзабезі робив, начальником якогось відділу. На пенсіонерах зуби з’їв! Розкрутив цю справу. У тітки Віри рідні діти є, просто не живуть із нею. Яке тут опікунство! Словом, маман поїхала, а він… Не хочу про це. Розумієш — людина, яка отримує задоволення, підчепивши когось на гачок. Хобі, так би мовити. Загримів я в таку кабалу на два з половиною роки.

— Чому на два з половиною? — не зрозумів Борис.

— Коли виповнюється двадцять п’ять, уже не призивають. Вікова межа. А тут — у будь-який момент можуть хапнути, ще й… Якщо постаратися — з відповідними санкціями… Ухиляння від військової служби. Навіть стаття така є. Знаєш, було б це на все життя — я б, можливо, по-іншому мислив, а так… Думаєш: ось ще трішки — і двадцять п’ять. Тоді все — воля. А тим часом… Це також не життя. Ти знаєш, що робити доводилося? Що далі — то… Гадаєш, я такий один у нього був? Не знаю, на чому він ловив інших, але це був віртуоз своєї справи. Шантажист із великої літери, гурман… Одного разу примусив мене йти по гроші. А ні — відразу донос у військкомат і до прокуратури… Я пішов. Прийшов мужик, мовчки дав мені три тисячі зелених… Уявляєш? Розвернувся й пішов. Ось як треба вміти. А далі знову те саме. Розумієш? Воно наче засмоктувало, оце. Я розумів, що стукне мені двадцять п’ять, він знову знайде, на чому мене впіймати.