Новітнє вчення про тлумачення правових актів

§ 49. Щодо можливості (неможливості) використання широти диспозицій як критерію поділу правових норм на загальні і спеціальні

Якщо правові норми поширюються на одні й ті ж правовідносини, їх диспозиції є сумісними і співвідносяться як рід і вид, а їх співвідношення не ускладнене хронологічним компонентом, застосування кожної із цих правових норм не виключає застосування іншої. При цьому слід враховувати, що диспозиції правових норм не можуть бути критерієм їх поділу на загальні та спеціальні.

1. Якщо співпоставити ч. 2 ст. 4 ГК («особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом») і ч. 2 ст. 9 ЦК («законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання»), то нетрудно помітити, що встановлені цими законодавчими положеннями правові норми мають одну й ту ж сферу дії. Більш чітко ця сфера виражена у ч. 2 ст. 9 ЦК, але порівняння ч. 2 ст. 4 ГК з положеннями ст. 175 ГК дає можливість досить чітко витлумачити і ч. 2 ст. 4 ГК. Диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 9 ЦК, і диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 4 ГК, співвідносяться як рід і вид (ст. 9 ЦК передбачає можливість встановлення особливостей регулювання майнових відносин у сфері господарювання будь-яким законом, а ст. 4 ГК — Господарським кодексом). Але за критерієм широти диспозиції правові норми як загальна і спеціальна не визначаються. Тому слід зробити висновок про те, що ці дві правові норми не співвідносяться як загальна і спеціальна, а визначення характеру їх співвідношення має здійснюватись з використанням іншого методологічного інструментарію, а не правила «lex spesialis derogat generali»: застосування кожної із цих правових норм не виключає застосування іншої.

2. Абзац четвертий ч. 1 ст. 88 ГК надає учасникам господарського товариства право «одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо». У той же час п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК передбачає, що «учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом .... одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом». Отже, є дві правові норми одного й того ж ієрархічного рівня, що поширюються на одні й ті ж правовідносини. Ні одна із цих правових норм не може бути визнана спеціальною відносно іншої, бо сфери їх дії співпадають. Проте Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що «господарське товариство зобов’язане надавати учаснику ... на його вимогу лише документи звітного характеру (річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства) та інформацію, що міститься в установчих документах товариства, а не будь-яку інформацію щодо господарської діяльності товариства» (п. 36 постанови «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»[170]). Видається, що Верховний Суд при виборі правової норми, що підлягає застосуванню, врахував рівень деталізації змісту диспозицій правових норм, встановлених наведеними вище законодавчими положеннями і визнав спеціальною і такою, що підлягає переважному застосуванню правову норму, що має вужчу диспозицію (ту, що встановлена ч. 1 ст. 88 ГК). Але ж диспозиція не може бути критерієм для поділу правових норм на загальні та спеціальні та вибору на підставі такого поділу правової норми, що підлягає переважному застосуванню. У таких випадках застосування однієї норми не перешкоджає застосуванню іншої.