Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого, амінь.
Гайдук, не розплющуючи очей, перехрестився, відчувши, що головний біль поступово відступає. Відкрив очі й побачив, як Ізидор плаче беззвучно, змахуючи сльози пальцями.
— Я цього не хотів, повірте, — ворухнувся Гайдук, підводячись з колін. — Часу майже не було на підготовку операції.
— Знаю. Вірю. Треба каятись. І вам, і мені, і всім. Бо слизовики, якими б жахливими були — це частка нашого народу. Наші заблудлі діти. Там згоріло двоє моїх священиків, які допомагали тим нещасним знайти віру, лікували хворих.
— Це моя провина, — Гайдук подивився у вічі митрополиту, зустрівши погляд, сповнений співчуття.
Ізидор застережливо підняв руку.
— Тільки не впадайте в гріх гордині, генерале. Це — від сатани, не від Бога. Не беріть на себе всі гріхи і злочини світу цього. Бо не дано нам зрозуміти волі Господньої. Він послав вам випробування, й від вас залежить, як ви його пройдете.
— Чи не забагато випробувань? — спитав Гайдук. — І навіщо мені їх проходити? В ім'я чого? В ім'я нової зірочки на погонах, яка мене не цікавить? В ім'я тих людей, які спритно всілися у високі крісла і які викликають у мене дедалі більшу огиду? Я переживаю, владико, глибоку кризу, яка загрожує моїй сім'ї. Я відчуваю, що можу втратити найдорожче… останнє, що є в мене. І все в ім'я чого? Я не хочу бути головним катом країни. Це не моє.
— А ким ви хочете бути? — митрополит уже повернувся до свого крісла. Гайдук задумливо похитав головою:
— Не знаю, владико. Мені подобалась моя професія. Я вірив, що захищаю державу, виконую важливу роботу в ім'я держави. Навіть убиваючи людей. Я почував себе справжнім воїном, і це подобалося мені. Все в ім'я України. Але виявилося, що далеко не все робилося задля України, виявилося, що сама Україна — це великою мірою міф, бо дуже часто я захищав не інтереси українського народу, а інтереси купки мерзотників, зграї бандитів, які захопили, окупували Україну, пошматували її, ненавидячи її, — а я служив їм вірою і правдою… А тепер… тепер — я ні у що не вірю, владико. Ми вигадали казочку про Нульовий Час, про можливість почати все з чистого аркуша… але це — чергова ілюзія. Залишився надто великий потенціал ненависті, заздрості, жадібності, брехні, що душать тих, хто рветься до влади, хто стоїть у владі. Навіть Великий Спалах і Велика Темрява не очистили їхні душі.
Гайдук замовк, але Ізидор, важко горблячись у своєму кріслі, уважно слухав, не перебиваючи. Дивно: чим більше говорив Гайдук (ще півгодини тому не міг вимовити слова), тим менше боліла голова, тим далі відступала його туга.
— А з другого боку, маємо слизовиків. Тих, хто не хоче жити в державі, кому держава — ворог. Ми зараз маємо великі проблеми зі створенням війська. Молодь не хоче воювати, захищати свою землю, не хоче чути про Збройні Сили… В суспільстві поширена ідеологія слизовиків… Ви питали, ким я хочу бути, владико. Мені здається, що коли був самозваним священиком, отцем Георгієм чи Фавном — я був самим собою… Але час від часу не витримував, хапався за зброю, бо не міг дивитися байдуже на те, що коїлося навкруги…
Ізидор ще довго мовчав, осмислюючи почуте. Два свічних недогарки згасли, митрополит загасив пучками пальців позосталі. Стало зовсім темно. До кабінету хоч і вповзав сірий ранок, проте ікона за спиною Ізидора геть зчорніла, тільки ліва її частина, здавалося, зберігала залишки світла.
— Ваша місія — творити державу, — мовив Ізидор, потираючи обпечені свічками пальці. — І словом, і мечем.
— І вогнем? — іронічно спитав генерал.
— І вогнем, якщо треба. Це дуже непросто, це важкий шлях, це часом гріх смертний, але це ваша доля, це ваша місія, яку поклав на вас Господь. І це ваша кара і мука. І не думайте, що ваше покликання воїна суперечить бажанню бути священиком. Історія знає багато прикладів воїнів Христових, які тримали в правій руці меч, а в лівій — Євангеліє. Думаєте, вони не страждали? Але вони вимолювали прощення в Господа, а потім знову йшли в бій, знову грішили… Мені здається, що в вас живе почуття справедливості, стремління до справедливості. Тобто те, що папа римський Бенедикт назвав обов'язковою рисою для політика. Знаєте, що казав Святий Августин? Гайдук знизав плечима.
— Заберіть справедливість — і чим же тоді обернеться держава, як не зграєю розбійників? Не відступайте, пане генерале, від свого покликання, хоч би як важко вам було. Творіть справедливу державу, інакше народ наш зникне.
Митрополит наблизився до Гайдука, поклав руку на його голову. — Відпускаю гріхи рабу Божому Ігорю-Георгію. Нехай Господь охоронить вас. І, будь ласка, передайте пані Олі, що я дуже прошу її прийти до мене.