Безцінний
- Автор: Милошевский Зигмунт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-075-0
- Переводчик: Юрий Георгиевич Попсуенко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Безцінний». Краткое содержание книги:
Під час пошуків мистецького шедевра герої натрапляють на слід таємниці, яка може докорінно змінити новітню історію світу. Можновладці ладні зробити все, щоб ніхто не зміг наблизитися до розкриття цієї таємниці.
«Безцінний» — це також коментар до сьогодення в іронічному, смішному і безкомпромісному стилі, до якого звикли читачі «Зерна правди» і «Терапії злочину».
Про що це я?
Так, автопортрети. Наскільки я знаю, він мав їх близько двадцяти, але, як я згадувала раніше і про що говоритиму далі, повний склад колекції та її доля залишаються таємницею, зважаючи на вдачу навіженого графа. Серед них точно був Геримський, я бачила репродукцію, хоча його вважають утраченим. Напевно, були Мальчевський і Матейко, вони висять у Варшаві, до речі, поряд з де Лаво[77] і Аксентовичем[78]. Каролю, годі мене критикувати. Що з того, що ці прізвища їм нічого не говорять, я намагаюсь обґрунтувати своє припущення.
Як його можна озвучити? Без обґрунтування? Так, я знаю, що тут немає мого наукового керівника.
Гаразд, повернімося до головної думки. Вона полягає в тому, що протягом тих кількох паризьких років навіжений граф міг умовити групу паризьких художників, у якій він обертався разом з Геримським, написати для нього свої автопортрети.
Так, люба Лізо, саме це я й хочу сказати. Може, і не, як ти кажеш, «в дупі», але десь, невідомо де, є зібрання полотен розмірами сто шістдесят на сто десять сантиметрів, на яких зобразили себе твій Клод і твій П’єр-Огюст та інші твої улюбленці, яких ти любиш витягати з музеїв через комин. Відомі як імпресіоністи, відомі як батьки сучасного живопису, а передусім — як варті десятків мільйонів доларів рекордсмени ринку мистецтва.
Визнаю, що якби це була правда і якби ми це знайшли, це було б найбільше враження, справлене шановними художниками, від часу, коли було висміяно їхню виставку в 1874 році. У газетах тоді писали, що пробний ескіз шпалери є твором досконалішим, ніж та імпресія.
Ну, це важливе питання. От тільки звідки я маю знати, де воно є? Якщо, я підкреслюю: якщо — воно існує і взагалі де-небудь є.
— Воно є, — сказала Ліза. — Я бачила перед ваєнні знімки без кольору, партрет Клод Моне пензля Огюст Ренуар. Клод стоїть разом з палітра. Але науковці сказати, що це фальш, бо ніхто ніколи не бачила такого партрета живого.
Лоренц на мить замислилась.
— Це мало б сенс. Усі отримали замовлення на автопортрет і вирішили порозважатися, малюючи один одного. Це було не вперше, оскільки інший портрет Моне, написаний Ренуаром, висить у музеї д’Орсе.
— Але ж ти сама раніше стверджувала, що це неможливо, щоб такі картини не випливли, — зауважив Ґмітрук. — Що вони надто коштовні, аби хтось тримав їх на горищі сто років.
— Правильно, я так казала, але тоді я не припускала, що складником рівняння є Корвін. Наявність божевільного у рівнянні — це привід ще раз задуматися, передусім тому, що він жив у божевільному світі, притягуючи інших ненормальних як магніт. І тепер наближаємося до другої частини розповіді, тобто долі колекції графа Мілевського. На жаль, вона не збереглася повністю; якби збереглася, то знаходилася б у спеціально збудованому для неї музеї і становила б пам’ятку живопису в польських зібраннях. І якби в ній справді були різні родзинки, привезені Корвіном із Парижа, то кожен путівник Польщею починався б зі згадки про Мальборк, Величку і Корвінаріум…
Телефонний дзвінок перервав Зоф’ю. Майор миттю відповів:
— Ґмітрук.
Це було єдине слово, яке він сказав під час хвилинної розмови. Зосереджено вислухав усе, що йому повідомили, і роз’єднався.
— О двадцятій маю бути на паркінгу біля тропікаріуму, за два кілометри звідси. Через кур’єра отримаємо документи й готівку, це дозволить нам повернутися до Польщі.
— Тропікаріум? Це якийсь жарт? — Лоренц вказала на вікно, яке до половини було засипане снігом.
— Не знаєте? — здивувалася Ліза. — Тут маємо найвеликший парк зоо в Швеція. Тігри є, горілли, медвяди і еліфанти. Дві великі.
— Що дві великі?
— Дві великі еліфанти.
Зоологічна дискусія дівчат іще повного мірою не розпочалась, а вже було зрозуміло, що вона веде в нікуди.
— О’кей, неважливо, — сказав Кароль. — Важливо, що за кілька годин їхатимемо в таксі до аеропорту. А тепер завершуй про цього Мілевського.
Зараз, на жаль, тобто на жаль для нашого графа, починається сумна частина цієї історії. До кінця XIX століття все було в рожевому світлі. Несамовитий меценат братається з художниками, фінансуючи їх і водночас нагромаджуючи зібрання творів, які вважає вартісними. Оскільки має добрий смак, його колекція значно випереджає епоху. Те, що сьогодні було б заповідною галереєю польського, а може, й світового живопису, тоді не викликало великих емоцій. Я не знаю подробиць, але на зламі XIX і XX століть він намагався подарувати свою казкову колекцію мешканцям Кракова або Львова. Жертвував картини, кошти на будівництво музею і його утримання, просив тільки шматок землі. І хоч пропозиція видавалася щедрою, члени магістрату обох міст її проігнорували. Чому? Уявлення не маю. Може, тому, що протягом двохсот п’ятдесяти років у Польщі не було влади, яка не зневажала б культуру й мистецтво…
77
Людвік де Лаво (1868–1894) — польський художник.
78
Теодор Аксентович (1859–1938) — польський художник вірменського походження.