Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Перекриваючи галас, Варкан вигукував:
— Ратман! Ратман!
І йрго товариші слідом за ним безнастанно повторювали:
— Ратман! Ратман!
Незрозуміле дзвінке слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу і Артемові на вільних коней. Варкан пропонував сідати на коней! А його супутники, звиваючись мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитися до чужинців, щоб завадити втечі. У дикому гаморі лунав бойовий клич молодих дружинників:
— Ратман! Ратман!
Дивно, чому ж тепер завмерли мисливці й воїни? Ще недавно віщуни на чолі з Дорбатаєм спиралися в своїх діях на весь натовп скіфів, який підтримував їх проти чужинців. Ясно було, що всі скіфи настроєні проти чужоземних чаклунів. І ось Варкан з кількома товаришами на очах у всіх намагається відбити чужинців — і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що сталося? Адже Варкан, незважаючи на всю його відвагу і рішучість, був би безсилий щось зробити, коли б не це несподіване мовчазне співчуття натовпу скіфів, не ця пасивна допомога мисливців і воїнів, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?
— Ратман! Ратман!
Артем запитливо глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на найближчому коні. Розбираючи поводи, він кричав:
— Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!
Ближче за всіх до нього був археолог. Артем не роздумуючи схопив його за комір і допоміг видертися на коня. За кілька секунд Дмитро Борисович напівлежав на коні, тримаючись обома руками за його шию. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем. І чого вони зволікають? Адже вони не такі безпорадні, як Дмитро Борисович, вони вміють поводитися з кіньми…
— Сюди! На коней! — гукнув ще раз Артем.
Його вигук потонув у морі інших безладних вигуків, що лунали звідусіль. Віщуни зрештою опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер уже віщуни нападали на них. Молоді скіфські воїни захищалися, б’ючи віщунів мечами-акінаками плазом. Чомусь вони не хотіли орудувати зброєю по-справжньому… Користуючись з цього, віщуни енергійно напосідали на них. Ось чути й голос Дорбатая — владний і пронизливий. Коли ж це старий віщун устиг опинитися тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.
У мерехтливому світлі факелів Артем побачив, як звився в повітрі мотуз, оповивши плечі й руки Івана Семеновича. Другий зашморг обплутав Ліду… В Артема похололо серце: віщуни використали свою перевагу, вони відтіснили прихильників Варкана і розділили чужинців. Ліда й Іван Семенович лишилися самі.
— Іване Семеновичу! Лідо! — гукнув Артем, намагаючись пробитися до товаришів. Та це були марні спроби: віщуни щільною стіною оточили їх. Дехто з віщунів кинувся вже на Артема і схопив за поводи його коня. Раптовий удар гарячим болем пронизав його ногу. В’юнкою гадюкою повз його обличчя майнув мотузяний зашморг. Артем ледве встиг ухилитися від нього. Ще мить — і його обов’язково стягли б з коня…
— Діано! Діано! — закричав він.
В шаленому гаморі й вигуках Артем ледве розчув гарчання собаки, яка одразу кинулася йому на допомогу. Діана налітала то на одного, то на другого віщуна, вона кусала, рвала їх, збивала з ніг. І все-таки ніхто з віщунів не наважився вдарити її! Вони відбігали, вони падали, збиті собакою, підводились і знову обступали чужинців. Артем помітив, як збентежено озирнувся Варкан. Ось він схопив за поводи коня Дмитра Борисовича, гукнув щось товаришам. Звівши свого коня на дибки, він врізався в натовп віщунів. Але не до Івана Семеновича, не до Ліди, а кудись убік, геть од них!
— Варкане! Куди ти? — закричав йому Артем.
Варкан озирнувся, хутко крутнув головою. Це могло означати тільки одне: “Геть звідси!”
— А товариші? Що буде з ними?
Варкан, наче нічого не чуючи, пробивався крізь натовп, не випускаючи з рук поводів коня Дмитра Борисовича. Два його товариші одчайдушно відбивались од віщунів, які намагалися напасти на Артема й захопити його. Юнак остаточно розгубився. Іван Семенович і Ліда в руках ворогів, їх схопили… Варкан з Дмитром Борисовичем тікають… Що ж робити йому?.. Адже ж він зараз безсилий допомогти друзям… і його теж можуть схопити, буде ще гірше… І знову в’юнкий зашморг звився над його головою. І таки впав би на юнака, звалив би його на землю, коли б не Варканів товариш, що схопив той зашморг і відкинув геть. У гаморі Артем почув голос Івана Семеновича: геолог здавлено кричав: