Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них справді дружньо. Правда, і інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців нібито дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це виключно тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів якесь почесне місце, користався певною повагою?.. Так чи інакше, тепер, коли обставини так різко змінились, і Варкан навіть з своїми друзями мало чим міг допомогти їм. Його стосунки з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевно, не належав до тих людей, які дарують щось своїм недругам…
Дмитро Борисович, хоча й турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, що створилося після вбивства Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав надзвичайне для нього видовище: скіфи урочисто співають свою молитву! Очі археолога намагалися ввібрати в себе все, що бачили; розум його прагнув занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи, стародавні скіфи, бодай навіть і тільки нащадки скіфів, — під час молитви!.. Неймовірно! Ніколи й ніхто з учених не бачив такої розкішної картини, ніколи й ніхто з археологів не був свідком церемонії проголошення нового скіфського вождя!.. А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..
— Дивіться, дивіться, юначе! — шепотів Дмитро Борисович. — Я не певен, що будь-коли в житті ви ще побачите таке!
— Я теж не певен цього… бо не знаю, чи довго ще триватиме оте моє життя… так само, як і ваше, між іншим, — сердито буркнув у відповідь Артем. Його дратувало професіональне захоплення археолога, який через те нездатний був помічати того, що справді було зараз найважливіше, — великої небезпеки, яка нависла над ними.
Іван Семенович уважно стежив за всім, що відбувалося, і робив свої висновки. Їх групу разом з Варканом оточили озброєні помічники віщуна і старшини. Вони тримали напоготові свої кинджали й мечі, наче чекали від чужинців наглої спроби нападу чи втечі. Далі, між чужинцями і натовпом скіфів, стояли також озброєні воїни, які тепер, очевидно, як і інші, піддалися цілком впливові старого віщуна. Коли раніше ще можна було б сподіватися якось пробитися назовні, то тепер така думка здавалася безглуздою. Шукати захисту було ні в кого. Дорбатай встиг підкорити скіфів своєму впливові; віщун запобігливо завбачив кожну думку про врятування, яка могла бз’явитися у чужинців. Тепер тільки зроби крок, — на допомогу кожному з помічників віщуна, які оточують чужинців, зведуться мечі й дротики чи не всіх воїнів і мисливців… Це було ясно. Розум Івана Семеновича гарячково працював. Де ж шукати порятунку? Що може допомогти? Правда, лишався ще один малесенький шанс: вони вважалися гостями Гартака. Але цього було надто мало. Дорбатай, напевно, не зважить на це, він щось вигадає…
— Артеме, чи немає у вас при собі ще пістонів?
— Ні, Іване Семеновичу…
— Шкода… шкода, що ви їх не взяли з собою…
— Частину я витратив там, біля жертовника, як ми умовилися…
— А решта?
— Решта в сумці… я поклав туди… хіба ж я міг думати про таке, Іване Семеновичу?
Геолог припинив розмову. Юнакові не можна було ні в чому докоряти. Якщо сам Іван Семенович не зміг передбачити можливості ускладнень, то як же міг бути ще більш завбачливий Артем?..
Пісня закінчилася. Тепер Дорбатай міг бути певним: жоден з воїнів чи мисливців не насмілиться вже висловити незадоволення тим, що Гартак став вождем. Недаремно віщун спритно перевів усе на молитву. Після урочистої молитви Гартак був для богобоязливих скіфів уже повновладним вождем.
Тепер лишалося тільки якось закінчити справу з полоненими чужинцями. Дорбатай був готовий і до цього. О ні, старий віщун зовсім не мав на меті отак просто взяти й убити своїх ворогів, зокрема молодого чудодія, який зганьбив його перед усіма скіфами! Це було б негідно його натхненної і, що й казати, дуже ефектної гри. Вони помруть, звісно, ці самовпевнені чужинці, що відмовилися віддатися в його руки, хоч які Дорбатай обіцяв їм блискучі умови, хоч як спокушав їх!.. Але, помруть вони не так просто. Вони загинуть, возвеличуючи його владу, — за винятком хіба що цієї вродливої дівчини, яка потрібна була Дорбатаєві, щоб іще міцніше тримати в руках Гартака.