Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
“А що, коли кінь спіткнеться?” — спитав себе Артем. Але він ураз одігнав цю думку. Звісно, тоді кінець, втім, навіщо думати про таке?.. Небезпека — позаду, і саме про це треба думати зараз. Поки що, судячи з кінського тупотіння, віщуни не наздоганяли їх. Відстань між ними й утікачами нібито лишалася тією ж самою. Скільки ж людей женеться за ними?..
Артем озирнувся, але, певна річ, не побачив нічого в суцільній темряві. Глуха ніч сховала все в мороці. Було чути тільки безнастанне кінське тупотіння. Час од часу тупотіння стихало — і Артем радів, утішаючи себе думкою, що погоня відстає. Але через хвилину воно вже лунало знову і, здавалося, зовсім близько. Це, навпаки, створювало враження, що погоня наближається, наздоганяє. Тоді Артем щільніше пригинався до шиї коня, майже зливаючись з ним в одне ціле.
— Давай!.. Давай!.. Давай!.. — у такт галопові шепотіли його губи.
Кінь мчав щодуху. Ось Артем і його супутники злетіли на невеликий пагорок, копита коней зацокотіли по камінню. І знову степ, висока трава… Її не було видно, але вона безупинно стьобала, била Артема по колінах. Одна тільки думка непокоїла юнака: куди вони мчать? Адже в степу не знайти безпечного місця, де можна сховатись. А за степом — кам’яні гори, в яких теж не знайти схованки. Зрештою не можна ж весь час тікати й тікати, сподіваючись лише на те, що погоня відстане й загубить їхні сліди…
На це було мало надії. Адже коні тих, що гналися за втікачами, були такі ж свіжі й міцні — Дорбатай, безперечно, не пошкодував найкращих… Ось копита зацокотіли вже на тому пагорку, на якому Артем та його супутники були хвилину тому. Так, вони не відстають… і їхні коні заморяться, мабуть, не раніше, ніж коні втікачів. Але тоді… навіщо ж усе це?.. Адже, крім того, люди, що мчали за ними, були, напевно, добре озброєні. В них, певно, є мечі й дротики… ті самі дротики, що ними скіфські воїни і мисливці так спритно влучають у ціль. Ще добре, що ніч, темрява…
Артем раптом згадав, як Варкан з ходу проштрикнув дротиком маленького зайця, і неприємна дрож пробігла по його тілу. Він озирнувся назад: ні, погоні все ще не видно, як і раніше, чути лише глухе невпинне тупотіння коней. А попереду?.. Уважно придивившись, Артем помітив попереду два темні силуети. Здавалося навіть, що відстань до тих силуетів швидко зменшується. Що це означає? Невже Варкан і Дмитро Борисович спиняли коней? Що їх затримало?..
Ні, вони не спинилися. Вони просто їхали тепер риссю, а не мчали галопом, як раніше. Але ж і їх, і Артема з його супутниками незабаром наздоженуть! Що сталося?
Ось уже дві постаті на конях зовсім близько, вони повинні почути Артема, якщо він гукне. Здається навіть, що один з вершників озирнувся.
— Дмитре Борисовичу! — крикнув Артем. — Що таке? Чому ви спиняєтесь? Адже погоня близько!
— Мій кінь зашкутильгав, він не може далі скакати галопом. Власне, і я не можу, але це вже не має значення, — відповів археолог.
— Так погоня ж… — почав Артем, проте одразу змовк: навіщо він каже про це? Тільки збентежить Дмитра Борисовича. Втім, було вже пізно.
— А про яку погоню ви кажете? — швидко спитав археолог. — Хіба за нами женуться?
Відступати не було куди. І Артем коротко пояснив:
— За нами вислано погоню. Мабуть, віщуни. І вони вже недалеко.
Кінь Артема також перейшов на рись, як тільки наздогнав передніх. Тепер вони їхали поряд. Артем не бачив обличчя Дмитра Борисовича, але відчув збентеженість в його голосі, коли археолог заговорив:
— Що ж тоді робити? Я ж кажу, що мій кінь шкутильгає… ми не можемо втекти.
Замість Артема. йому щось сказав Варкан. Всього кілька слів. Артем прислухався: тупотіння виразно наближалося. Треба щось діяти.
— Що вам сказав Варкан, Дмитре Борисовичу?
— Він сказав, щоб я їхав далі, до лісу, І щоб ви їхали зі мною. Варкан затримає погоню.
— Е, ні, — заперечив Артем. — Ви маєте їхати, бо ваш кінь шкандибає. А я лишусь і потім наздожену вас…
— Але, Артеме…
— Зараз не час сперечатися, Дмитре Борисовичу. Їдьте негайно ж!
— У вас же немає зброї, Артеме. Чим ви можете бути корисні в сутичці з віщунами?
— Помиляєтесь, зброя у мене є, їдьте, прошу вас!
З задоволенням Артем побачив, що археолог підкорився. Юнак навіть на мить здивувався: як взаємини людей змінюються залежно від обставин! Досі слово Дмитра Борисовича було для Артема незаперечним, а тепер, навпаки, археолог покірно виконує те, на чому наполягає він, Артем…