Темна вежа. Темна вежа VII

Деякі з охоронців-г’юмів називають нас морками, як прибульця в якійсь телевізійній комедії. А морки — найегоїстичніші істоти на планеті Земля. Нетовариські? Не зовсім. Дехто з них аж занадто товариський, але рівно настільки, наскільки їм це вигідно. Серед морків дуже мало соціопатів, але більшість соціопатів — морки, якщо ви розумієте, про що я. І найвідоміший серед них (слава Богу, що ниці люди не притягли його в цей світ) — серійний убивця Тед Банді.

Якщо у вас завалялося кілька зайвих сигарет, ніхто не оточить вас такою турботою і пошаною, як морк, якому хочеться курити. Та щойно він отримає потрібне — все, шукай вітра в полі.

Більшість морків (дев’яносто вісім — дев’яносто дев’ять зі ста) почули б плач за дверима і навіть не пригальмували б. А Дінкі постукав і спитав дозволу зайти, хоч і був новачком в Алгулі, розгубленим новачком (що цілком можна було зрозуміти; він також думав, що його покарають за вбивство попереднього шефа, але це вже зовсім інша історія).

І погляньмо, як вчинив Шимі. Знову ж таки, дев’яносто вісім чи дев’яносто дев’ять морків зі ста відповіли б на таке питання криком «Забирайся» чи навіть «Пішов нахрін!» Чому? Бо ми чітко собі усвідомлюємо, що відрізняємося від більшості людей і що ця відмінність людям не до вподоби. Напевно, так неандертальці недолюблювали перших сусідів-кроманьйонців. І моркам не подобається бути заскоченими зненацька.

Пауза. Оберталася бобіна. Всі вчотирьох вони відчували, як напружено думає Бротіґен.

— Ні, це не зовсім правильно, — нарешті озвався він. — Що не подобається моркам, то це бути заскоченими в емоційно вразливому стані. Коли вони сердиті, радісні, в сльозах чи б’ються в корчах від істеричного сміху. Це те саме, що для вас потрапити в небезпечну ситуацію без револьверів.

Дуже довго я був тут самотній. Я був морком небайдужим, подобалося мені це чи ні. А потім з’явився Шимі, досить хоробрий, щоб прийняти співчуття, коли його пропонували. І Дінкі, готовий простягти руку допомоги. Більшість морків — егоїстичні інтроверти, що маскуються під суворих індивідуалістів, вони хочуть, щоб світ вбачав у них такого собі Деніела Буна[56] — і повірте мені, працівники Алгула від цього в захваті. Найлегше керувати тим суспільством, яке відкидає саму ідею суспільства. Розумієте тепер, чому мене так приваблювали Шимі й Дінкі і як мені пощастило, що я їх знайшов?

Сюзаннина долонька пробралася в руку Едді, й він ніжно її стиснув.

— Шимі боявся темряви, — розповідав Тед. — Ниці люди (я їх усіх так називаю, хоча працюють в Алгулі не лише кан-тої, а ще й г’юми з тахінами) мають тисячі хитромудрих тестів для перевірки екстрасенсорних здібностей, але все це не допомогло їм збагнути, що вони впіймали недоумка, який просто боявся темряви. Що ж, не пощастило їм.

Дінкі одразу зрозумів, у чому проблема, й розв’язав її, розповідаючи Шимі різні історії. Попервах були казки, а серед них — «Гензель і Ґретель». Прянична хатка зачарувала Шимі, й він усе допитувався в Дінкі, щоб той детально йому її описав. Тобто, розумієте, це Дінкі придумав шоколадні крісла з сидіннями з маршмелоу, льодяникові арки і поруччя. Другий поверх там справді був, хоч і недовго. Там стояли ліжка трьох ведмедів. Але ця казка не припала Шимі до душі, й він її швидко забув. А разом з нею пішов у небуття, — Тед Бротіґен тихо засміявся, — і другий поверх Casa Gingerbread.[57] Розклався під дією бактерій, можна й так сказати.