Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
О тій порі перепочинку та надії, коли завдяки подвигам Мормеґіла сила Морґота завмерла на захід од Сіріону, Морвен утекла нарешті з Дор-ломіну разом із Ніенор, своєю донькою, здійснивши довгу ризиковану подорож до чертогів Тінґола. Проте там на неї чекало нове горе, адже Турін щез, і до Доріату не надходило жодних вістей про нього, відколи Драконів Шолом зник у землях на захід од Сіріону; та Морвен і Ніенор залишились у Доріаті як гості Тінґола й Меліан, і до них ставилися шанобливо.
І от трапилося так, що навесні, коли минуло чотириста дев’яносто п’ять років од сходу Місяця, до Нарґотронда прийшло двоє ельфів, котрих звали Ґелмір і Армінас; були вони з народу Анґрода, проте після Даґор-Браґоллаху мешкали на півдні з Кірданом Корабельником. Вони довго мандрували і з тих подорожей принесли вісті про великий збір орків та лихих створінь попід покровом Еред-Ветріну й у Сіріоновому Проході; а ще розповіли, що до Кірдана приходив сам Улмо і попередив про небезпеку, яка насувається на Нарґотронд.
— Почуй же слова Володаря Вод! — мовили вони до Короля. — Ось що він сказав Кірданові Корабельнику: «Північне зло осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами».
Лиховісні слова посланців схвилювали Ородрета, однак Турін і чути не хотів жодних порад, а зруйнування величного мосту не стерпів би й поготів; він-бо став гордим і суворим, порядкуючи всім на власний розсуд.
Невдовзі після того загинув Гандір, Володар Бретілу; орки напали на його землю, і Гандір дав їм бій, але люди Бретілу зазнали поразки й відступили назад у ліси. І тогоріч восени, дочекавшись слушного моменту, Морґот вислав проти народу Нароґу величезне військо, яке довго вишколював; і Ґлаурунґ Урулокі проповз Анфауґлітом, а звідтіля напав на північні долини Сіріону, спричинивши там неймовірне лихо. У затінку Еред-Ветріну, ведучи за собою чисельну армію орків, він осквернив Ейтель-Іврін і вступив у володіння Нарґотронда, спаливши дощенту Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, поміж Нароґом і Тейґліном.
І от лицарство Нарґотронда виступило вперед; величним і жахливим здавався того дня Турін, і серця воїнів підносилися, коли він їхав по праву руку від Ородрета. Проте військо Морґота виявилося стократ чисельнішим, аніж про те доповідали розвідники, й ніхто, крім Туріна, якого захищала гномівська маска, не міг вистояти при наближенні Ґлаурунґа. Тож ельфи відступили, орки відтіснили їх на луки Тумґаладу поміж Ґінґлітом і Нароґом, загнавши у глухий кут. Того дня сконали і гордість, і лицарство Нарґотронда; Ородрет поліг на передовій лінії битви, а Ґвіндора, сина Ґуіліна, було смертельно поранено. Але Турін прийшов йому на допомогу, і вороги розбіглися перед сином Гуріна, й він виніс Ґвіндора з безладного юрмища, і, заховавшись у лісі, поклав його на траву.
Тоді Ґвіндор промовив до Туріна:
— Як я до тебе — так і ти до мене! Та я був безталанний, а ти — пихатий. Тіло моє скалічене, і його вже не зцілити, тож мені доведеться покинути Середзем’я. І хоча я люблю тебе, сину Гуріна, проте жалкую про той день, коли вирвав тебе в орків. Якби не твої звитяжність і гордість, я донині зберіг би любов і життя, та й Нарґотронд протримався би ще бодай трохи. Тепер, якщо любиш, облиш мене! Мчи до Нарґотронда і рятуй Фіндуілас. Ось що я скажу наостанок: вона єдина стоїть між тобою та рокованою долею. Якщо ти підведеш її, сповнення судьби не забариться. Прощавай!