В нетрях Центральної Азії

— То що ж нам робити? Іти в ту ж саму сторону, кинувши намет і всі речі тут? А якщо Ібрагім знайшов сліди в іншу сторону і побіг туди, а ми підемо в Нію? — вагався я.

Становище здавалося безвихідним. Начебто лишалося сидіти на місці і ждати повернення відсутніх Ібрагіма і Лобсинового сина. І як довелося шкодувати, що на цей раз у нас не було Лобсинового собачки, який так добре стеріг і, звичайно, розбудив би нас своїм гавкотом, коли з'явилися злодії. Але старий собачка здох улітку, а нового ще не навчили.

— Що ж, підемо в намет, поп'ємо хоч холодного чаю, — запропонував я. — Буря начебто кінчається, і незабаром можна буде розкласти вогонь і поставити страву. Скільки діб ми проспали, нічого не їли, не пили!

Ми повернулися в намет і сіли. Я простягнув руку за чайником, але Лобсин притримав його і сказав:

— Знаєш, Хомо, я гадаю, в наш чай підмішали сонного питва; я спав, як ніколи, наче мертвий!

— Я теж спав міцно, але приписав це піщаній бурі, — сказав я. — Очир нічого не сказав, але він взагалі відзначався тим, що вночі спав, як убитий, і під час чергувань його завжди не могли добудитися.

Я попробував чай, потягнувши його з шийки. Його залишалось уже небагато: ми, певно, не раз пили його, прокидаючись під час бурі. На смак чай виразно здався гидко солодким, а цукру ми, залишивши половину чайника на ніч, не клали. Лобсин теж попробував і сказав:

— Певно, підмішано сонне. Згадай той раз, коли я гнався за злодіями на ріку Урунгу і вгощав їх сонним ламським напоєм, щоб забрати наших коней.

— Хто ж міг підлити його, Хомо? Не інакше, як Ібрагім, який і погнав наших тварин. А мій син помітив і кинувся за ним.

У цей час Очир побачив білий папірець, засунутий під край втулки задньої жердини намету, витяг його і подав мені. Я надів окуляри і, побачивши на папірці монгольські літери, передав його Лобсину, бо розмовну монгольську мову знав я бездоганно, але письмо ледве розбирав. Лобсин же в монастирі навчився монгольської грамоти і потім читав книжки у себе в юрті протягом довгих зимових вечорів. Він розгорнув папірець, прочитав його один раз про себе, перечитав його ще раз і потім повторив мені:

— Ось, Хомо, що написав тут мій син: «Тату, ми з Ібрагімом поїхали у Лхасу на богомілля, взяли ваших верблюдів і коней. Ти і Хома в Нії купіть коней і їдьте спокійно додому. Прощай І».

Я був уражений, а Лобсин сидів з папірцем у руці І хитав головою, як хитають хлопчики, коли голосно заучують молитви в монастирях у лам.

— Цей Ібрагім мені відразу не сподобався, — сказав, нарешті, Лобсин, — у нього очі злодійкуваті. Він підмовив мого сина. І в чайник підсипав сонного зілля, щоб ми не прокинулись.

Лобсин розповів, що його син в останній рік дуже розбестився: мати йому надто багато чого дозволяла, давала повну волю. Навесні він без дозволу поїхав верхи и Дурбульджин до знайомих хлопців китайської школи, в якій він раніше навчався, і пропадав тижнів зо три; вони там курили опіум, пили горілку. Коли він повернувся додому, прогулявши всі гроші, які взяв потай у матері, Лобсин його здорово побив, а хлопець йому сказав крізь сльози, що зовсім втече з дому.