Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
Але хіба жалюгідна мураха хоч на одну мить може збентежити спокій наступаючого на неї слона?
— З чого мені почати? — спитав я, сподіваючись, що пан негайно звелить мені замовкнути.
— Ти згадав про карту Кальвахари, — сказав адмірал. — Поясни, що ти мав на увазі.
— Пане, — почав я. — У Палосі ви мені звеліли перемалювати карту. Вона належала людині, хворій на проказу…
— Так, — перебив він мене, — я знаю, я винен перед тобою. Але хіба ти збагнеш спонукання, що керували мною?
Він взяв зі столу карту нашої подорожі і нотаріальний документі, як видно, хотів мені щось пояснити.
— Цю карту викрав у вас, — сказав я, — Яньєс Кріт, якого ви вважали за такого вірного слугу. Він підмінив її іншою, на якій не були нанесені ні морські течії, ні градуси широти і довготи. Не було на ній і островів, які я так старанно вимальовував на вашій карті… Не гадаю, щоб Кріт міг сам накреслити другу карту, але хоч би хто це зробив — зробив для того, щоб збити вас з правильного шляху. Ви ж вважали це за вияв волі божої.
— Далі! — сказав адмірал. — Про великий кристал.
Я боявся підвести на нього очі.
— По дорозі в Геную, — говорив я далі, — мені пощастило послужитися одному мавру, у якого я мав право просити потім допомоги. Знаючи вашу пристрасть до ворожіння, я переконав його запевнити вас, що доля ваша нерозлучно поєднана з долею Орніччо. Я зробив це для того, щоб якнайшвидше відшукати мого друга.
— Це брехня! — вигукнув адмірал хрипко. — Я сам бачив у глибині кристала те, про що ти кажеш.
— Я вдивлявся углиб каменя, — заперечив я, — і бачив лише полиск граней і темні жилки, ви ж бачили те, що вам підказував мавр і чого хотів я…
— Далі! — сказав пан. — А корона? А лицар Алонсо Охеда?
Ніби камінь, кинутий у прірву дужою рукою, я вже не міг зупинитися.
— Це все витівка мавра, вигадана для того, щоб спонукати вас шукати Орніччо, — відповів я.
Він пробурмотів щось, і я глянув на нього.
Страшна од своєї нерухомості нелюдська машкара дивилась на мене — біле як сніг обличчя з синьою тінню навколо очей, носа і рота, з запалими мертвими очима. Згорток паперу висковзнув з його рук і впав на долівку.
Я простягнув його йому, але він навіть не повернув очей на мій порух.
— Цей нотаріальний документ, — сказав я, — також не принесе вам слави: матроси підписали його, лише бажаючи позбутися…
Страшний пронизливий зойк вихопився з адміралових грудей.
Я ніколи не чув, щоб так кричав чоловік. Коли Франческо Урбані потрапив між двох галер і йому розчавило груди, мати його, Катаріна Урбані, так верещала над його труною.
Цей божевільний крик розтопив ту жахливу крижану брилу, яку ось уже протягом багатьох тижнів я відчував там, де мало бути моє серце.
Я кинувся до адмірала, але оскільки стіл заважав мені до нього підійти, я підповз до нього на колінах, схопив його руку і почав її цілувати.
— Пане, — сказав я, — пробачте мені! Од цих задушливих випарів і від цього страшного сонця люди стають божевільними. Забудьте мої слова, якщо це можливо, а якщо ні, закуйте мене в кайдани і запроторте до в'язниці, щоб я до свого скону оплакував свою провину перед вами!..
Відчувши, що адміралове тіло падає на мене, я звівся на ноги, щоб його підтримати.
Страшна судома спотворила його обличчя, а руки зі скоцюрбленими, як кігті, пальцями закостеніли.
Розділ IX
ПОВЕРНЕННЯ В ІЗАБЕЛЛУ
Я підняв це величезне тіло, дивуючись, що воно таке легке, і поклав у ліжко. Я розстебнув йому комір і пасок, щоб полегшити дихання, але його обличчя все ще було синюватого, мертвецького кольору.
Я відсвіжив водою його чоло, але це не допомогло; тоді я піднявся нагору і покликав лікаря синьйора Рієго, помічника доктора Чанки.
Понад чотири години клопотався він і нарешті, приклавши вухо до грудей адмірала, промовив:
— Слава богу, серце б'ється спокійно. З адміралом трапився удар, але він залишиться жити.
Незважаючи на пізній час, люди команди «Ніньї» юрмились біля дверей каюти з переляканими обличчями.
Я залишився вартувати біля адмірала, але сів у головах у нього, щоб, коли він опритомніє, моє обличчя не навернуло його на погані спогади.
Я просидів кілька годин, щохвилини міняючи холодні примочки на його голові і прислухаючись до його ледь відчутного дихання.
«Святий Франціску Ассізький, мій заступнику, — молився я, — якщо пан мій залишиться живий, я після повернення в Європу негайно вирушу у Біскайю помолитися святій діві, я ніколи більше не помишлятиму про плавання і мандри, бо ось до яких наслідків призвела мене моя згубна пристрасть. Я залишив доброго синьйора Томазо, незважаючи на його благання й умовляння, я зманив Орніччо у цю подорож, і він зараз змушений блукати з дикими індіанцями далеко від батьківщини. Нещадне сонце розпалило мій мозок, і, охоплений божевіллям, нерозумним словом я завдав смертельного удару моєму ясновельможному пану…»