Сторітелінг для очей, вух і серця
- Автор: Лівін Марк
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: НАШ ФОРМАТ
- Жанр: Бизнес
Электронная книга - «Сторітелінг для очей, вух і серця». Краткое содержание книги:
У цiй книжцi Мapк Лiвiн пoяcнює, як нaвчитиcя чути й бaчити icтopiї, пoглибити влacнe poзумiння тeкcту i зaxoпливo пиcaти. A щe нaвoдить poзмoви з вiдoмими укpaїнcькими пиcьмeнникaми, peклaмicтaми, жуpнaлicтaми, якi poзпoвiдaють пpo cвoї пiдxoди дo cтopiтeлiнгу й нaпиcaння тeкcтiв.
Мapк Лiвiн — жуpнaлicт i пиcьмeнник, cпiвaвтop i вeдучий пoпуляpнoгo пoдкacту пpo пcиxoлoгiю «Пpocтими cлoвaми». Видaвeць The Village Укpaїнa тa Inspired. Виклaдaч cтopiтeлiнгу в шкoлi кoмунiкaцiй Bazilik i нa пpoгpaмi MBA в Києвo-Мoгилянcькiй бiзнec- шкoлi. Cпiкep кoнфepeнцiї TEDx. У 2019-му Мiжнapoднa paдa з дитячoї тa юнaцькoї книги (Швeйцapiя) внecлa йoгo пoвicть «Piкi тa дopoги» дo cпиcку видaтниx книжoк для дiтeй з iнвaлiднicтю.
Свою першу книжку «Поклоніння ящірці» я написав з найчистіших емоцій, які коли-небудь переживав. По-перше, це вік (п’ятнадцять років), коли сексуальний імпульс ще не набув якоїсь конкретики, коли немає знання, як усе відбувається. Коли доводиш свою фантазію до майже тілесного вираження. Я пам’ятаю цей момент бунтівної закоханості в життя, коли все жахливо, тому що тебе не розуміють батьки, тому що ти не маєш друзів, дівчини. Ти або здобудеш безсмертя, або накладеш на себе руки. Усе було пронизане цим невпинним бажанням жити. Літо, музика, природа. Кожен літній ранок, кожен раз, коли вкотре вмикаєш касету з Гадюкіними, кожен бутерброд, який з’їдаєш, — це вічність. Роса на ногах буде з тобою день та ніч. Кожне горнятко малинової зупи, яке ти випиваєш, — воно закарбується у вічність. Разом з тим є бажання, щоб усе це швидше завершилося й почалося те, що має бути далі. Зустріч із життям, із жінкою, з найсокровеннішим, що може бути. Я дивуюся, як цим почуттям удалося перерости у слова, в історію.
Тоді я зрозумів, що саме це відчуття й потрібно шукати у творчості. Воно може бути нам дароване, якщо ми повернемо собі невинність, залишаючись одночасно зрілими, але при цьому відмовимося від якоїсь образи на світ. Ось таке постійне повернення у свою чистоту, пошук її джерела й дає здатність бачити перспективи тексту, історії. Так, робиш помилку на помилці, але не здаєшся, шукаєш далі. Йдеться про відчуття глибокої причетності до життя. Я думаю, таким і є центр моєї історії.
Іноді в історіях у мене виникає образ вулкану, який уже почав згасати, тому що там пил накопичився. Але коли він прокидається, знову вивергається лава. І вона розтоплює все, що застигло каменем. У житті ми часом створюємо якісь зручні óбрази себе, якісь шаблони, але насправді потрібно постійно пробиратися назад, у глибину, у свою суть. Це зустріч із реальністю, там і совість, і творча інтуїція, і просто життєва сила, якийсь нерв безсвідомого. Мені здається, саме це відчуття і є причиною головного болю письменника. Воно постійно каже тобі: «неправильно, неправильно, неправильно». Суворий учитель, але в якийсь момент починаєш дослухатися до нього.
Також для мене важливий гумор. Я пережив період серйозних настроїв у своїй літературі. Хоча при цьому все одно продовжував якось жартувати. Зараз закінчую новий роман і розумію, що я писав його в тому самому настрої, що й «Поклоніння ящірці». Я вільно жартую, іноді виходить низький гумор, іноді тонкий. Природність — це важлива частина енергетики історії, без якої вона анемічна й безкровна.
Перше, що я чую в історіях інших людей, — це слова. Наскільки ладно чи ні вони викладені? Вони вибудовуються в якийсь стиль? Може, це жаргон? Їх сказала людина з досвідом, яка звикла, що всі її слухають, чи навпаки — манера розповіді невпевнена, бо оповідач не бажає бути в центрі уваги?
Наприклад, моя мама не вміє розповідати анекдотів. Для цього треба берегти інтригу. А в мами та бабусі антианекдототелінг якийсь. Вони не можуть не співчувати своїм героям. Це перетворюється на просякнуту співчуттям доповідь ООН.
Також я помічаю в історіях те, що людину травмувало, іноді навіть занадто. Я схильний відчувати емоції інших людей. Також схильний вважати себе причиною емоцій інших людей — а це вже суто догадка мого розуму. Але ці риси часто беруть мене в полон, і мені з ними зле.
Я часто кудись їжджу і чую різні історії. Це класичний номер, ніби зріз країни. Мені здається, у більшості цих оповідей переважає наратив несправедливості.
Наприклад, чоловік починає розповідати про те, який він успішний був у своїй справі, але потім злий начальник його звільнив чи виробництво закрилося і все — історії кінець. Я завжди чув у цьому не спробу розповісти історію про себе, а все ж таки спробу розповісти історію про те зло, яке спричинилося.
Перша якість — це розуміння життя. Звідти береться легкість. Звісно, у шістдесят розуміння буде в сто разів більше, але вже зараз я почуваюся досить упевнено з тими знаннями, які здобув. Це вже не ерудованість, це щось інше. Ти знаєш, як воно буває. Хоча я спілкуюся зі старшими колегами, і вони кажуть, що тільки після сорока почали щось справді розуміти в житті та в письменницькій справі. Усі ці кульбіти долі вже не так сильно дивують.
Друга якість — це близькість до почуттів, яких раніше не розумів. Коли ти підліток, багатьох речей просто не відчуваєш. Можливо, боїшся торкнутися їх, можливо, не знаєш. Доросла людина вже звиклася, що в ній одночасно є різні почуття, вона вже не боїться в них входити, перетворювати їх на матеріал. Але при цьому не втрачати розуму, не зливатися з цим почуттям і розуміти, що тебе може бути значно більше, ніж того, що відчувається в конкретний момент.