Вогняна зима
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9094-8, 978-966-14-9402-1, 978-966-14-9405-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вогняна зима». Краткое содержание книги:
— А-а-а-а-а-ййййй!
Алла вклякла, із жахом дивлячись на хлопця. З глибокого порізу на долоні цебеніло, заливаючи аж до ліктя. Права стопа так само кривавила, але ще й змокла у розлитому, тому не розібрати, кров її залила чи червоне вино.
— Алло!
Вона зрозуміла — до неї кричать крізь невідомо звідки виниклий товстий повстяний шар. Крики болю линули здаля, немов Ігор був зараз не за півкроку, на підлозі, а за стіною чи навіть на вулиці під вікном. Від вигляду крові її заціпило.
Алла Дорош боялася крові.
Дуже боялася.
— Алло! Чого стоїш, блін! Чого дивишся?
— Що робити? — запитала тихо й, на диво, спокійно.
— Кров витирай! Бинт, йод, перекис — давай все сюди! Руку давай, руку!
— Руку чи перекис?
— Ти приколюєшся? Поможи встати, кажу!
Обережно, ніби торкалася чогось небезпечного для її власного життя, Алла нахилилася, простягаючи пораненому руку, складену чомусь човником.
Закривавлена ліва рука стиснула їй зап’ясток. Правою не схопився, бо спирався нею об підлогу.
— А-а-а-а-а!
Це кричала вже Алла. Вона побачила кров на собі, нехай чужу — та враз уявила, що то струменить її власна. В очах потемнішало.
Поточившись, Алла впала просто на Ігоря, не припиняючи кричати й при цьому примудрившись скинути зі столу емальовану каструлю, до половини заповнену м’ясними квадратиками й прямокутниками. Посудина впала, стукнувши між ребрами, і ось обоє вже сиділи серед гострих скалок, у калюжі вина, у м’ясі та крові.
Збоку картина виглядала сюрово, не інакше.
— Злазь! — кричав Ігор. — Пусти мене! Уставай, Алко, вставай!
— Кров! — вона не стримувала сліз. — Ігорю, у тебе кров!
— Та кров же, зараза! Треба зупинити! Бинт давай!
— Не можу, — Алла не кричала — стогнала. — Мені погано! Коли бачу кров — завжди погано!
— Та потім поговоримо! Пусти, сказав!
Різким рухом скинувши її з себе, Ігор Лященко нарешті підвівся. Рухаючись незграбно, немов немовля, що лише вчиться ходити, спершу рачки, потім, тримаючись за стіну — шкутильгаючи, посунув до ванної. Алла, з огидою струсивши шматки свинини й випроставшись, рушила за ним — попри все, відчувала, що мусить допомогти.
Побачила кривавий слід на підлозі й шпалерах.
Остаточно потемніло в очах.
Зойкнула й зомліла.
…Той день скінчився, неначе в тумані. Ігор так і не знайшов бинта, тому замотав руку однією половинкою кухонного рушника, другою — перетягнув поріз на нозі, зав’язавши першою-ліпшою знайденою мотузкою. Про якесь продовження, звісно, не могло бути й мови. Вони навіть не розмовляли, лиш обмінюючись зрідка порожніми фразами. Ігор привів Аллу до тями, надававши ляпасів неушкодженою рукою. Щось обурливе й образливе висловив про те, що через неї він стікає кров’ю, і на неї ані тепер, ані в подальшому жодних надій нема. Зібрав свої речі та пішов, навіть не прибравши сліди розгрому та крові.
Алла робила це сама, час від часу переводячи подих та заплющуючи очі. Млосно ставало вже від згадки про закривавлену руку хлопця. Коли нарешті прибрала, не стрималася — допила залишки білого вина просто з пляшки. Переконала себе — це заспокоїть. Передзвонила Віті Залевській, усе скасувала.
Від неї ж першої почула: аби веб-дизайнер був нормальним, усе б зрозумів. Будь-кого може знудити від вигляду крові. Теж знайшовся супермен.
Наступного дня подруги все одно зібралися. І хоч намагалися веселитися, хто як міг, настрою помітно не було в усіх.
Алла далі думала — могла б стриматися. Це ж не просто кров, людина поранена, треба хоч якось рятувати. Тобто, як не крути, сама винна.
Подруги хором підтримали Залевську: аби не такий привід, Ігор знайшов би інший, щоб її кинути, бо дівчат не кидають за те, що вони бояться крові.
Усі бояться крові.
2
Фари прорізали пізній вечір, і Птаха закрився рукою.
Спершу не думав, що машина у дворі чатує саме на нього. Повертався з мітингу на Майдані, змок, голова була зайнята зовсім іншим. У такі моменти він узагалі ставав небезпечним для оточуючих і водночас наражався на небезпеку сам.
Причина була в тому, що Богдан Пташук часто ширяв думками аж за хмари.
У такому стані він міг легко наскочити на перехожого, ніби намагаючись, як у старому фільмі «Привид» із молодим Патриком Свейзі, пройти крізь людину. І вже боронячись від справедливого гніву під зливою матюків, Птаха бурмотів тоді, затинаючись, свої вибачення. Причому обкладали його як чоловіки, так і жінки. Одного разу Птаху навіть послав школяр, хлопчина років дванадцяти. До того ж одразу — нахер, рубонувши з плеча й не поспішаючи тікати.