Ностромо. Приморське сказання

Тоді синьйора Тереза випливала з інших дверей — вся в чорному, дорідна, тривожна — і прямувала до нього, а схиливши свою точену чорноброву голівку і розкривши обійми, голосила грудним голосом:

— Джорджо! От же ж гарячий чоловік! Misericordia Divina![33] На отакенному сонці! Ну доведе себе до біди.

Кури, цибаючи, розбігалися в неї з-під ніг навсібіч; якщо серед пожильців були інженери із залізниці, які зупинялись у Сулако, то в більярдній, розташованій у бічній частині будинку, з’являлись одне-два молоді англійські обличчя, але з другого боку дому, в їдальні, мулат Луїс дуже старався не попадатися нікому на очі. Дівчата-індіанки з волоссям, мов струмисті чорні гриви, в самих лише сорочечках та коротеньких спідничках, безтямно витріщалися з-під торочок, квадратом вистрижених на їхніх чолах; шумне шкварчання жиру стихало, дим плив угору в сонячному світлі, різкий сморід горілої цибулі висів у дрімотній духоті, оповиваючи будинок, — і очі губились у пласкому безмежжі трав, що простиралось ген на захід — от ніби та рівнина між Сьєррою, що височіла над Сулако, і приморським кряжем ген-ген з боку Есмеральди була завбільшки з пів світу.

Синьйора Тереза після промовистої паузи вмовляла чоловіка:

— Ех, Джорджо! Облиш Кавура і потурбуйся про себе самого, коли вже ми застрягли в цій країні самі-самісінькі з двома дітьми, бо ти не годен жити під королем.

І, дивлячись на нього, вона часом хапалася рукою за бік, коротко стиснувши свої тонкі вуста й нахмуривши рівні чорні брови, немов по її гарних правильних рисах перебігала гримаса лютого болю чи лютої думки.

То був таки біль: вона боролася з нападом. Це почалось у неї по кількох роках після того, як вони емігрували з Італії до Америки і зрештою осіли в Сулако — поблукавши від міста до міста і спробувавши потроху покрамарювати то тут, то там, а ще ж у Мальдональдо Джорджо брався й за риболовецький промисел, бо, як і великий Ґарібальді, був свого часу моряком.

Іноді біль бував нестерпний. З роками його припливи стали невідривною частиною краєвиду, який охоплював мерехтіння гавані під лісистими відногами кряжа, бо самé сонячне світло стало гнітючим і тьмяним — гнітючим від болю, не те що сонячне світло її дівочих літ, коли немолодий уже Джорджо поважно і палко залицявся до неї на берегах затоки Спеція.

— Зараз же йди до хати, Джорджо, — командувала вона. — Ще подумають, що ти анітрохи не хочеш мене пожаліти, — і це попри те, що в нас зупинилося четверо синьйорів Inglesi.

— Va bene[34], va bene, — бурмотів Джорджо. І підкорявся. Синьйори Inglesi сáме чекали на свій ланч. Віола належав до безсмертної й непереможної когорти поборників свободи, які змусили найманців тиранії розвіятись, мов полова під час урагану, «un uragano terribile»[35]. Але це було ще до його одруження і народження дітей — і до того, як тиранія знову піднесла голову, спираючись на зрадників, які ув’язнили Ґарібальді, його героя.