Улісс
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-61-1
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Улісс». Краткое содержание книги:
Головний герой Леопольд Блум, подорожуючи вулицями Дубліна, водночас мандрує чисельними світами античних міфів та ідей, історичних фактів та іронічних містифікацій. Він прокладає заплутаний маршрут дублінськими вуличками й тавернами початку минулого сторіччя і заразом проникає за лаштунки часопростору, демонструючи, що в одному місці й упродовж одного дня за певних обставин можна торкнутися всього культурного надбання людства, а значить — певною мірою торкнутися вічності.
Завдяки складній поліморфній стилістиці твору, чисельним алюзіям, парафразам і цитуванням «Улісс» і понині вважається одним із найскладніших і найзаплутаніших творів в історії літератури. Йому присвячено не одну сотню наукових праць, досліджень, монографій і книжок, а коментарі до нього часом значно перевершують обсяг самого роману.
— Сеймур уже повернувся. Він у місті, — сказав юнак, знову хапаючися за прискалок. — Кидає медицину і йде до війська.
— Та ти що! — здивувався Красень Мулліган.
— Наступного тижня в казарму. Ти знаєш ту руду дівчину з Карлайла, Ділі?
— Знаю.
— Цілувалася з ним учора ввечері на пірсі. У батька грошей кури не клюють.
— Вона, мабуть, уже теє?
— Запитай краще Сеймура.
— Сеймур — офіцер-кровопускач, — зазначив Красень Мулліган.
Стягаючи штани, він кивнув сам до себе, випростався й виголосив заяложену сентенцію:
— Руді жінки блудливі як кози.
Він урвав свою мову, стривожено мацаючи свій бік під сорочкою, яку роздув вітер.
— Моє дванадцяте ребро щезло! — зарепетував він. — Я вже Uebermensch[11]{43}. Ми удвох із беззубим Кінчиком супермени.
Він вивільнився з сорочки й кинув її позад себе, на купу одягу.
— Ти заходиш у воду тут, Малахію?
— Так. Посунься в ліжку.
Юнак відштовхнувся назад і двома дужими вправними вимахами руки виплив на середину малої бухти. Гейнс, курячи, сів на камінь.
— А ви не хочете? — запитав Красень Мулліган.
— Згодом, — відповів Гейнс. — Не зразу після сніданку.
Стівен зрушив з місця.
— Ну, я пішов, Муллігане, — сказав він.
— Дай же той ключ, Кінчику, — нагадав Красень Мулліган, — приважити мою сорочину.
Стівен вручив йому ключ. Красень Мулліган поклав його на купу одягу.
— І два пенси, — додав він, — на пінту. Кинь туди.
Стівен кинув монету на м’яку купу. Одягаються, роздягаються. Красень Мулліган випростався, склав докупи долоні й урочисто проголосив:
— Той, хто краде у бідного, позичає Господу{44}. Так казав Заратустра.
Його гладке тіло поринуло у воду бухти.
— До зустрічі, — сказав Гейнс, обернувшися до Стівена, що рушив угору стежкою, і посміхаючися з того, які шалені ці ірландці.
Рогів бика, копит коня й усмішки сакса{45}.
— У «Кораблі», — крикнув Красень Мулліган. — О пів на першу.
— Гаразд, — озвався Стівен.
Він ішов стежкою, що круто звивалася вгору.
Сивий німб священика в закутку, де він усамітнився, щоб одягнутися не привселюдно. Тут сьогодні я не ночуватиму. І додому не можу піти.
Чийсь голос, мелодійний, тягучий, погукав його з моря. Повертаючи за виступ скелі, він помахав рукою. Голос погукав знову. Лискуча брунатна голова, тюленяча, ген далі, за бухтою, кругла.
Загарбник.
Епізод 2
— Кокрейне, скажи ти. Яке місто його покликало{46}?
— Тарент, сер.
— Добре. Ну?
— Була битва, сер.
— Добре. Де саме?
Хлопець порожнім поглядом утупився в порожній простір вікна.
Байки, задумані дочками пам’яті. А проте якось і не схоже, щоб їх створила пам’ять. Тоді ця фраза, котру сказано зопалу, це лопотіння Блейкових крил{47} надміру. Я чую, як розпадається весь простір, як трощиться скло і кришаться стіни, а час палахкотить буряковим полум’ям. То що ж нам залишається?
— Я забув де, сер. 279 року до нашої ери.
— Під Аскулумом, — підказав Стівен, піддивившися назву й дату в підручнику, який побував у бувальцях.
— Так, сер. І він сказав: Іще одна така перемога, і нам кінець.
Оцю фразу світ таки запам’ятав. Спочинок для недалекого розуму. Стоячи на горбі й споглядаючи рівнину, всіяну мертвими тілами, генерал, спираючись на спис, каже своїм офіцерам. Будь-який генерал своїм офіцерам. А ті слухають.
— Тепер ти, Армстронгу, — звернувся до іншого хлопця Стівен. — Який був кінець Пірра?
— Кінець Пірра, сер?
— Я знаю, сер. Запитайте мене, сер, — озвався Комін.
— Постривай. Скажи ти, Армстронгу. Ти знаєш що-небудь про Пірра?
В Армстронговому ранці зручно лежав кульок із фігами. Час від часу він крутив між долонями фігу і нишком клав її в рот. До губи пристали кришки. У хлопця підсолоджений подих. Заможні батьки, пишаються, що їхній старший син у флоті. Вайко-роуд, Далкі.
— Пірр, сер? Пірр — це пірс.
11
Надлюдина (нім.).