Улісс

Горді, сповнені потужної сили титули прозвучали в пам’яті Стівена, наче переможний гук мідних дзвонів: et unam sanctam catholicam et apostolicam ecclesiam[9]: — поступове творення і переміна обрядів та догматів, як і його власних добірних думок; це те, що творить зірки. Апостольський символ у месі папи Марцеллія{39}, голоси зливаються докупи в єдиному гучному пориві ствердження, а під їхні співи невсипущий ангел войовничої церкви роззброював її єресіархів і гнав їх геть. Юрми єресей кинулися тікати світ заочі, митри у них скособочилися: Фотій і гурт насмішників, серед котрих і Мулліган, Арій, що довіку воював з єдиносутністю Сина й Отця, Валентин, який відринув земне тіло Христа, і хитромудрий африканський єресіарх Савеллій, який твердив, що Отець був Своїм власним Сином{40}. Слова, які Мулліган щойно для сміху проказав перед чужинцем. Дурний сміх. Тих, що тчуть вітер{41}, їх усіх, напевно, чекає порожнеча: переляканих їх обеззброять і розженуть бойові лави ангелів церкви, військо архистратига Михаїла, яке в скрутну хвилину завжди стає, зі списами й щитами, на її захист.

Чудово сказано! Тривалі оплески. Zut! Nom de Dieu[10]!

— Само собою, я британець, — продовжував Гейнсів голос, — і міркую відповідно до цього. І я не хочу стати свідком того, як моя країна попаде в руки німецьких євреїв. Боюся, що зараз саме це є нашою національною проблемою.

На краю скелі стояли, спостерігаючи, двоє — купець і човняр.

— Прямує до Буллока.

Човняр якось несхвально кивнув головою, вказуючи на північний бік затоки.

— Там глибина буде сажнів п’ять{42}, — сказав він. — От у тих місцях він і випливе, коли о першій розпочнеться приплив. Сьогодні дев’ятий день.

Шукають потопельника. Вітрильник кружляє по пустельній затоці, чекаючи, доки випливе розбухлий лантух і поверне до сонця своє одутле, вибілене сіллю обличчя. Я тут.

Покрученою стежкою вони зійшли до води. На березі бухти, на камені, стояв Красень Мулліган: уже без піджака, в сорочці, його відкріплену краватку вітер завіяв через плече. А біля його ніг, у густій глибочині морської води, юнак повільно водив по-жаб’ячому зеленими ногами, тримаючися за прискалок.

— Де твій брат, Малахію? З тобою?

— Ні, він у Вестміті. У Беннонів.

— І досі там? Беннон прислав мені листівку. Каже, познайомився з юнкою. Називає її фотодівчинка.

— Чи не клацнув її, га? З короткою витримкою.

Красень Мулліган сів розв’язати шнурки черевиків. З-за прискалка випливло червоне задихане обличчя літнього чоловіка. Він виліз, ступаючи по каменях, вода блищала на його лисині і на торочці сивого волосся, вода стікала з грудей і з черева, струменіла з чорних обвислих трусів.

Красень Мулліган відсунувся, пропускаючи його, і, позирнувши на Гейнса та Стівена, побожно перехрестив нігтем великого пальця собі чоло, уста й груди.