Рай. Центр

Тієї зими нещадно мело. Найперше — вимело геть усі гроші з кишень трійці. Люба заклала у ломбард ноутбук, збила ноги у пошуках нової роботи, яка залишала б час і на навчання. Макар у гуртожитку так завзято перевіряв ступінь сексуальної розкутості однокурсниць, що одного разу джинси і кросівки знайшов, а гаманець — ні. А Гоцик програвся. Спустив на ігрових автоматах усе, що мама-заробітчанка з Португалії надіслала.

— Бо дурний! — сам собі поставив діагноз і першим знайшов вихід: — Час політиків потрусити.

У розвідку сам пішов. Студенти-найманці упереміж із пенсіонерами-найманцями мерзли на гарячих точках столиці — біля Кабміну, Верховної Ради й у партійних наметах по всьому місту. Гоцик покрутився серед синіх від морозу носів, знамен і агітаційної літератури, вициганив порозмахувати партійним прапорцем, закріпленим на довгому китайському вудлищі, отримав за те п'ятдесят гривень і повернувся на Костянтинівську вкрай розчарованим.

— Ті, що мерзнуть, найменше заробляють, — бідкався. — А до тих, хто ними керує, фіґ доберешся.

— Наймися роздавати рекламні листівки у метро, — запропонував Макар.

Гоцик зиркнув на нього обурено.

— Я схожий на лузера?

Забрав у Макара вовняну шапку, у Люби — довгого смугастого шарфа і знову попхався одноосібно політику штурмувати.

Найближче скупчення партійних наметів — на Контрактовій площі. Гоцик був посунув до синьо-білого, бо ще здалеку унюхав запах міцної кави, якою грілися двійко хлопців, та раптом побачив біля вкритого снігом білого намету енергійну тітку років сорока з подвійним підборіддям і у норковій шубі.