Рай. Центр
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0369-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Рай. Центр». Краткое содержание книги:
— І якого… мене туди понесло?! — із розпачем.
Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.
— Володимире Гнатовичу…
Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся — чого ти прийшла, Соню?
— Зранку… до міліції йду… — Слова, мов іскри з каменя. — Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє…
Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.
— Зачекай, зачекай… — у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.
Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього — як чорт від ладану.
— Не підходьте!
— Та добре, добре! — Руки догори — здаюся. — Дай подумати, як тобі допомогти.
— Зранку до міліції зі мною підете? — розплакалася.
— Знаєш, Софіє… Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога — орда бійців, а на твоєму — тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.
— Володимире Гнатовичу…
— Я думаю, Софіє! Думаю… І ми… — Серце у п'яти. — …зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.
— А ви?
— А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що… — замовк.
— Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?
— Телефоном викликали…
— Хто?
— Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко… Сказав, терміново треба документи передрукувати.
Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.
— Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. — Замовк, на зарюмсане дівча глянув — ех, устигли раніше за нього.
До ранку мізки парив. І туди підеш — усе втратиш, і сюди — по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.
— Це твій шанс, Сердюче! — зашепотів гарячково. — Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.
— Що? — запанікував і без того розгублений Вовчик.
— Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії — за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора… Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти — свідок.
— А ти де був? — не втримався Сердюк.
Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.
— За горілкою відіслали, козли. — Сердюка за руку ухопив. — Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.
— Там ще й другий був.
— Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш — назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая — другим секретарем обкому комсомолу станеш.
— Завтра? — з переляку бовкнув Сердюк.
Головний комсомолець зиркнув уїдливо.
— А ти чого сюди прийшов?
— Перепечай викликав, — збрехав Вовка.
…Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.
— Що, покидьку? Торгуватися прийшов?
Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:
— Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю… вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв… Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.