Таємничий голос за спиною

«Керівництво до дії», — майже те ж саме подумав Попенко.

— Добрий вечір, — привітався Горбатюк. — Вибачте, що потурбували.

Попенко лише кивнув, вітаючись.

— Будь ласка, будь ласка! Я ж сказав. Для вас — жодних обмежень. Все розумію.

— А що саме розумієте? — швидко спитав Попенко. — Що?

— Вам відомо, чого ми прийшли? — Горбатюк пильно глянув Шипулі прямо у вічі.

— Ну… — Шипуля трохи знітився, але одразу взяв себе в руки. — Що там розуміти? Раз прийшли, значить, треба. Як не як, з однієї компанії, майже колеги. Позавідомча охорона теж належить до вашої організації. — В очах знову застрибали насмішкуваті вогники.

— Тому ви й сказали Жені, що ви з міліції? — Горбатюк зробив паузу і, наче між іншим, спитав — А ви не знаєте, до речі, де він зараз?

Обидва капітани не зводили очей з обличчя Шипулі. Той знову знітився, але удав здивування:

— А звідки я можу знати? Що я… — він затнувся, не підібравши слова.

Неакторові удати здивування — річ не проста. І спостережливий легко побачить, коли людина щиро дивується, а коли удає, що дивується.

Капітани знову перезирнулися. Сумнівів не було: Шипуля веде гру.

— Де хлопчик? — зціпивши зуби, спитав капітан Горбатюк. — Це не жарти, Шипуля. Вдень він ловить вас на схилі з біноклем, сповіщає мені. А ввечері зникає. Каузальний зв'язок між цими фактами очевидний.

— Каузальний? — скривився Шипуля. — Без поняття.

Вів явно тягнув час.

— Причинний. Ланцюжок: причина — наслідок.

— А які причини в мене були чіпати того пацана? Що він мене бачив на схилі з біноклем? Ай! Не смішіть мене, капітане! Теж іще злочин — дивитися у бінокль! Що там, військовий об'єкт, чи що? Ну, дивився. Бо треба був мені Граціанський. Обіцяв мені відносно квартири. І десь запропав.

— А ви ж сказали, що ніякого Граціанського не знаєте.

— Що? А-а, ну то я з несподіванки. Як це я його не знаю? Стережу його добро і не знаю.

— З несподіванки? Дивно.

— Дивно? Коли б на вас ні з того ні з сього на вулиці накинулася допитувати міліція — ви б власне прізвище забули. «Дивно»!

— Не дуже переконливо, але… Врахуйте, Шипуля, ми цю справу так не залишимо. Йдеться про хлопчика, про дитину.

— І не про одного, а принаймні про трьох, — докинув капітан Попенко, який до того тільки мовчки спостерігав.

— Ну, знаєте, це вже комедія. Вішати на мене цілий дітсадок… Де у вас докази? Доведіть! Ви знаєте, що таке презумпція невинності?

— Знаємо, Шипуля, знаємо. А скажіть, будь ласка, де ви були сьогодні після того, як ми з вами розлучилися вдень? Згадайте, якщо не важко.

— Начальники! Ну що ви, їй-богу! Ви що — серйозно? — Шипуля усміхнувся од вуха до вуха. — Та в мене залізне алібі. Був дома, потім пішов на роботу. Сюди. І нікуди не відлучався. Є свідки.

— Перевіримо. А одразу куди пішли?

— Сказав же — додому.

— А по телефону не дзвонили нікому? Ні з ким потім не бачилися? Не зустрічалися? Не говорили про нашу з вами зустріч?

Шипуля почервонів.

— Це що — допит? Більше відповідати не буду. Допитувати викликайте мене офіційно. І допитуйте у присутності адвоката. Ми зараз будуємо правову державу. Досить уже того міліцейського свавілля.