Історичні витоки українського лицарства
- Автор: Фігурний Юрій
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історичні витоки українського лицарства». Краткое содержание книги:
Київ, Видавничий дім «Стилос» 2004
ББК 63.3(4УКР)41-46 Ф 49
Цікаво, що на кам'яних стелах, які зображують найдавніших індоєвропейських воїнів Північного Причорномор'я, обов'язковим елементом постає не лише бойовий пояс, а й гривна — шийна прикраса із золота, срібла, міді чи заліза. Гривна була вконструйована і у фігурах кам'яних скіфських воїнів, гривни-тарквеси використовували кельтські воїни. Металеві шийні обручі-гривни поширилися в Європі серед фахових воїнів у І тис. н. е. А вже в часи пізнього середньовіччя гривна трансформується в масивний ланцюг зі срібла чи золота, який увела у свій обладунок європейська військова аристократія до XVIII ст. включно. Отже, поряд із бойовим поясом шийна гривна становить істотний атрибут вбрання індоєвропейських воїнів-звірів з прадавніх часів.
У Київській Русі досить поширеним був дохристиянський мілітарно-сакральний культ вовка та воїна-звіра, численні свідчення чому містяться у народній міфології, билинах київського циклу, літописах, літературних творах, у тому числі й у «Слові о полку Ігоревім». Можна пригадати безліч казок про залізного вовка-перевертня, що вірно служить своєму князю, з-поміж яких звертають на себе увагу, наприклад, «Залізний вовк», «Іванко — цар звірят», «Про жар-птицю та вовка», «Сини сліпого царя» тощо.
Водночас у давньоруських джерелах згадуються князі-волхви, чаклуни, перевертні, які нерідко здатні перевтілюватися на диких звірів. Особливо цікава з цього погляду історична постать Всеслава Брячиславича Полоцького, князя-волхва та вовкулаки, котрого, за повідомленням літописця, мати породила від волхвування. Тому видається украй слушною думка вчених, зокрема Л.Залізняка, що Волх Всеславич з однойменної билини є історичною особою, князем Всеславом Полоцьким:
Дружина спить, так Волх не спить, Він обернеться сірим вовком.
Як вважає Л.Залізняк, «вовк» і давньоруське «волхв» — одне й те ж слово, германське «wolf» у давньоруській транскрипції, оскільки латинська літера «f» кирилицею передається двома літерами — «хв» (наприклад, Хведір).
А «Слово о полку Ігоревім» зображує князя Всеслава аналогічно: як чарівника, вовкулака, воїна-звіра:
Важливо підкреслити той факт, що образ воїна-звіра є одним з провідних у «Слові»: «А мої ті куряни — воїни вправні: … самі скачуть, як ті сірі вовки в полі». «Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав».
Українські казки, легенди та перекази про козаків-характерників, вовкулаків, перевертнів свідчать, що стародавній культ воїна-вовка органічно увійшов до міфології українського козацтва. Хоча елементи військового культу безпосередньо фіксовані лише в деяких переказах та оповідях, проте у багатьох інших випадках їх можна реконструювати. Скажімо, у казках та легендах про вовкулаків нерідко фігурує святий Юр, що, як уже йшлося вище, був спадкоємцем бога війни і воїнів-звірів Одіна та слов'янського Перуна і став покровителем середньовічного лицарства Європи. Святий Юрій (Георгій) мав дбати про вовків, як про своїх вірних воїнів-дружинників; він призначав кожному з них здобич і навіть особисто варив для них їжу, й тому, у свою чергу, завжди був оточений вовками, що вірно служили йому. Цей міфологічний сюжет можна зрозуміти, пригадавши, що вожді ранньосередньовічних військових лицарських ватаг розплачувалися з воїнами-дружинниками їжею та питвом на безкінечних бенкетах. Так було на билинних бенкетуваннях Володимира Святого з дружиною, за короля Артура і лицарів Круглого столу, у германського бога воїнів-звірів Одіна-Вотана у Валгалі.
У фольклорному комплексі українських козаків також простежуються вкраплення міфологічного образу вовкулака. У «Думі про козака Голоту», приміром, це подано так:
А в іншій — «Думі про жидівські відкупи і війну з-за них» — зустрічаємо таке порівняння: То козак на Жнда-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає.
Серед українського козацтва існували так звані козаки-характерники, котрих зазвичай називали ще химородниками (чаклунами), знахарями і голдовнпками (чарівниками). В українських легендах і переказах зустрічаємо цілі пласти розповідей про те, що козаки-характерники знали багато іноземних мов й уміли ними розмовляти, вміли насилати на своїх ворогів сон та ману, перетворюватися на вовків та інших тварин, виходили сухими з води, могли надзвичайно довго бути під водою (якщо згадати козацьку військову хитрість: перебуваючи під водою, дихати через очеретину, — тут немає нічого дивного), постеливши на воду повсть, ходили по воді, як по землі. Ані вогонь, ані шабля, ані звичайна куля їх не брали, і щоб убити запорожця-характерника, потрібна була лише срібна куля. Власне кажучи, для знищення Нечая поляки зарядили рушницю срібляним ґудзиком. Прості ж свинцеві кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили вони дуже довго й були неймовірно сильними.
Отож, одними з найважливіших властивостей козака-характерника були його здатність трансформуватися у вовка і невразливість щодо залізної зброї та куль. Ось у який спосіб пояснював козак-характерник причину свого обернення на вовка: «Прийшлось тікати з бувальців так, щоб комусь не взамітку. Я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі Матвію за перевіз». Характерник володів здатністю накладати заговір проти куль: «Назад Отче наш переговорив — ступай сміло: куля не візьме». Прямі паралелі цим рисам знаходимо у давньогерманських берсеркерів, що вказує на генетичний зв'язок міфологічних уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-звіра.
Фольклорна постать січового отамана-характерника Івана Сірка, вочевидь, являє собою пізній вияв традиційного для української фольклорної бази персонажа — князя-волхва. Його прототипом за часів Київської Русі був волхв Всеслав Полоцький, а більш пізнім спадкоємцем за часів Гетьманщини — Семен Палій.
Іван Сірко став опоетизованим символом козацької доблесті і відваги в українському фольклорі. Він мужній, безкомпромісний захисник і визволитель українського народу, непереможний борець з татаро-турецькими набігами. За фольклорними переказами, Іван Сірко був превеликим характерником, і татари недаремно називали його шайтаном (чортом). Він міг напускати на ворогів ману та сон, знав, де й що робиться, перевертався вовком чи хортом, і ані шабля, ані куля його не брали. Був Сірко дуже сильним, жив довго.
Можливо, фольклорно-легендарний образ Сірка склався під впливом міфологічних уявлень про воїнів-вовків, поширених в Україні ще за часів пізнього середньовіччя.
Показово, що саме прізвище Сірко має виразну вовчу етимологію і, вірогідно, було козацьким прізвиськом отамана, яке він отримав за традицією Запорозької Січі. До речі, слова «сірома», «сіромаха», «сіромашня» означували також найбідніший прошарок козацтва. Широковживаний в народних піснях епітет «сіромаха» однаково часто застосовувався як до вовка, так і до найзнедоленіших козаків. Якщо згадати стародавнє індоєвропейське повір'я, за яким людина, що вчинила тяжкий злочин і опинилася поза законом, перетворювалася на вовка, стає зрозумілою подібна етимологічна близькість цих слів. Слід врахувати, що на Січ нерідко втікали порушники законів.