Історичні витоки українського лицарства
- Автор: Фігурний Юрій
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історичні витоки українського лицарства». Краткое содержание книги:
Київ, Видавничий дім «Стилос» 2004
ББК 63.3(4УКР)41-46 Ф 49
Український козак здебільшого постає в очах нащадків воїном-вершником. Однак, хоча козаки і були майстерними кіннотниками, вправно володіючи шаблею, проте як кавалерія вони становили не найкраще військо. Подібна риса козацького війська склалася історично. Ведення бойових дій у голому степу з татарами, їхня чисельність, а також неможливість передбачити час їхнього нападу примушували козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими і стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Тож до середини XVII ст. фундамент козацького війська формувала піхота, тому й сила козацтва в цей час була зосереджена у вогнепальній зброї. Прославилося воно водночас і своїми морськими походами та оборонними боями в таборі; кіннотою ж козаки тоді значно поступалися полякам і особливо татарам. Французький військовий інженер Боплан у середині XVII ст. занотовував про козаків, що «вони в сідлі тримаються не найкращим чином. Пригадується мені (сам бачив це), як двісті польських вершників змусили втікати дві тисячі їхніх найкращих воїнів. Однак правда й те, що сотня цих козаків, добре отаборившись, не боїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Якби верхи вони були такі ж доблесні, як на землі, то, гадаю, були б непереможні».
Слід відзначити величезну роль Богдана Хмельницького, який під час Визвольної війни створив власну козацьку кавалерію, що брала активну участь у битвах під Лоєвом (1649), під Берестечком (1651). Поступово запорозькі козаки стали найкращою в степу легкою кавалерією, а запорожця важко було уявити не на коні.
Кінь обіймав високі щаблі серед цінностей не тільки у військовому житті, але й у побуті та світосприйманні козаків. Саме на давніх індоєвропейських традиціях вершництва, культу кони в козацькій культурі формується своєрідне побратимське ставлення до коня, котре так соковито і з любов'ю оспівано в українському фольклорі. У багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь завжди був з козаком, перетворюючи його на славного воїна-героя, ясного сокола:
Для запорожця кінь у повному сенсі слова виступав його «другим я», набуваючи характеристик вірного друга, відданого товариша, милого брата: «Чорна бурка — його сват, шабля й люлька — вся родина, сивий коник — його брат». Козак звертався до свого коня не як до безсловесної тварини, а як до розумної істоти, в усьому рідній і рівній людині. Недаремно він просив коня «розбити козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість перемоги над ворогом. Козак зазвичай виливав йому свої думки, заповідав на випадок смерті передати сумну звістку друзям і родичам. У випадку ж хвороби коня пропонував йому і коштовний одяг свій, і величезні багатства, сховані в землі, і «ясну зброю», аби тільки кінь підняв свою голівоньку, розпустив по вітру широку гриву і знову пронісся з козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».
Козак вірив, що кінь його визволить з будь-якої небезпеки, не дозволить йому пропасти і загинути, будь-які перепони здолає на своєму шляху, оскільки є козацьким, лицарським конем.
Дуже часто кінь діяв не тільки у своїй мілітарно-героїчній площині, але і в хтонічному образі, виступаючи в ролі вісника нещастя, пророкуючи смерть господареві, що є украй давньою традицією в індоєвропейському поклонінні коню:
В українському фольклорі образи коня і козака щільно переплітаються, породжуючи специфічну істоту, подібну до грецького міфічного кентавра. В ній людина-воїн і бойовий кінь перебувають в особливому симбіотичному зв'язку, а головне їхнє завдання — перемога над ворогом.
Отже, культ коня широко відображений в індоєвропейській військовій та сакральній традиціях. Саме індоєвропейці вперше приручили коня, і саме кінь надав їм змогу опанувати і завоювати величезні простори євразійського континенту. Культ коня відкарбувався у середньостогівців, аріїв Рігведи і Авести, стародавніх греків, хетів, іранців, скіфів і сарматів, у зародженні (у стародавніх германців) та становленні західного, північного і східного європейського лицарства, а також у культурному комплексі українського козацтва, де він, як невід'ємна частка загальноєвропейської лицарської культури, пов'язує козацьке світобачення із загальноіндоєвропейським культурним комплексом.
Витоки козацького культу шаблі
З-поміж структурних одиниць козацької військової традиції шабля вирізняється почесними позиціями, про що свідчать і козацькі літописи, і багатий український фольклор. Можна навіть стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як безпосередній відголос прадавньої військової сакралізації меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі зосередив у собі ознаки належності до лицарського стану, так і шабля на теренах України в XVI–XVIII ст. увічнила себе символом незалежної козацької верстви. Шабля як вид холодної зброї доводиться далекою родичкою мечу, історія котрого сягає своїми першопочатками стародавніх часів. З'явившись у бронзовому віці (II тис. до н. е.), меч зразу ж посів провідне місце серед холодної зброї і лише значно пізніше поступився своїм видозмінам, у тому числі й шаблі.
У давнину меч як наступальна зброя поступово набував культового значення. Виготовлення меча було надзвичайно трудомісткою і багато-аспектною справою. Якщо будь-який воїн міг самотужки змайструвати собі новий лук зі стрілами або спис, то для того, щоб виготовити меч, необхідні були особливі знання та досвід, професійна майстерність. Усім цим володіли чарівники металу — ковалі. Недаремно в індоєвропейській міфології присутні боги-ковалі, покровителі ковальського ремесла: Гефест і Вулкан у древніх греків та римлян, Курдалагон в осетинів (нащадків аланів та скіфів), Велундр у скандинавів. Не виключено, що технічні труднощі при виготовленні меча також сприяли його сакралізації.
Безпосередній зв'язок з мечем мав бойовий пояс, на котрому зазвичай кріпилася зброя, в тому числі й меч. Бойовий пояс виготовлявся із шкіри, міг оздоблюватися металевими пластинами, іноді слугував для захисту живота і попереку. Оперізування бойовим поясом із мечем констатувало належність посвячуваного до категорії воїнів. На території сучасної України бойовий пояс відомий з III тис. до н. е. Загалом саме пояс із різноманітною зброєю на ньому був обов'язковим елементом кам'яних антропоморфних стел, на яких зображувалися індоєвропейські воїни того часу (див. мал. 5). Хоча пріоритетну зброю аріїв Рігведи складали лук і стріли, проте вже з середини II тис. до н. е. вони знайомляться з мечем.
Найбільш яскраво поклоніння мечу проявилося у хето-хуритському світі, де в другій половині II тис. до н. е. розвинувся культ бога меча. Знахідки мечів і кинджалів з антропоморфно оформленими рукоятями відомі й серед месопотамських старожитностей II тис. до н. е. На думку вченого П.Куссена, витоки культу меча варто шукати в Егейському світі. Стародавні греки, власне, і ввели його в пантеон вірувань. Постійним атрибутом бога війни Ареса був меч, подібно до того, як у Зевса — скіпетр, у Посейдона — тризуб, а в Аполлона — лук і стріли. Ми зустрічаємо детальний опис меча вже у поемі Гомера «Іліада»: