Історичні витоки українського лицарства
- Автор: Фігурний Юрій
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історичні витоки українського лицарства». Краткое содержание книги:
Київ, Видавничий дім «Стилос» 2004
ББК 63.3(4УКР)41-46 Ф 49
У героїчному нартському епосі нащадків стародавніх іранців (сарматів) — сучасних осетин, є чимало свідчень про те, що у давні часи військовий загін і вовча зграя мали однакову назву, а воїни уявлялися вовками-псами. Насамперед пращуром нартівського роду Ахеартагата був Вархаг (Уархаг), ім'я якого є давньою назвою вовка. Один з могутніх нартівських героїв Сослан був невразливим через те, що був загартований у вовчому молоці. Причому у деяких версіях вовчиць для цієї процедури зганяла і доїла праматір усіх собак Сілам, котру вчені ототожнюють із небесною собакою Індри Сарамою.
Варто зауважити і таке: молоді нарти, щоб стати нездоланними воїнами, відбували суворий вишкіл у чоловічих військових громадах, які складалися, головним чином, з воїнів-вовків. Там же здійснювалося посвячення молоді у воїни. Проте, щоб стати справжнім воїном, молодий нарт мав взяти участь у трьох військових походах-балцах: однорічному, трирічному і семирічному. У європейській фольклорній традиції юнаки оберталися на вовка на певний термін: один, три і сім років. Так, святий Юрій — покровитель лицарства — за провину віддавав вовкулаку у служіння людині на один або три роки. Тож чи випадкове співвідношення цих термінів з нартськими військовими походами? Вірогідно, саме стільки в прадавні часи тривала ініціація, так зване «вовче життя» юнаків у первісних чоловічих військових утвореннях не лише осетинів, а й інших індоєвропейських народів.
У стародавньому Римі, прославленому своїми воїнами і військовою могутністю, теж вшановували вовків. Недаремно римляни вважали вовка священною твариною бога війни Марса. В легенді ж про заснування міста Рима оповідається, що синів Марса — Ромула і Рема — вигодувала вовчиця. Всеволод Міллер писав: «Вовчиця, яка годувала близнят грудьми, була спочатку справжня їх мати і відповідала вовчиці Лето. Вовк, який вважається твариною Марса, був сам бог у звіриній подобі».
Продовжив цю стародавню індоєвропейську традицію давньогерманський бог воїнів-вовків Одін, якому поклонялися вікінги в Європі. Недаремно цей бог був знаменитим войовником. За давньогерманським епосом, Одін бенкетує у потойбічному світі у своєму палаці Валгалі з ейнхеріями — воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні Хлідскьяльв під світовим деревом Іггдрасіль і пригощає вовкоподібних воїнів священним напоєм.
При цьому Одін годує двох священних вовків Гері і Фрекі («жадібний» і «ненаситний»), що лежать біля його трону. Привертає увагу повна відповідність цього сюжету зображенню на кубку II тис. до н. е. з Тріалеті, про який уже йшлося (див. мал. 1).
У І—II ст. н. е. римський історик Тацит зазначав, що в перших рядах хаттів (одного з германських племен) завжди можна було побачити воїнів, які наводили жах на ворога своєю звіриною подобою. Ці найхоробріші бійці як відзнаку носили залізний ланцюг (що вважалося у хаттів надзвичайно образливим для чоловічої гідності) до сивини, якщо доживали, примітні для ворогів і шановані своїми. Вони не мали ані сім'ї, ані домівки, ані землі. Перебуваючи на цілковитому утриманні общини, ці професійні воїни з презирством ставилися до мирної праці. Сенс їхнього життя — битви і бенкети.
Воїни-звірі, воїни-вовки були дуже поширеним образом в євразійській міфології. Приміром, у давньоісландських текстах містяться розповіді про воїнів у вовчих шкурах; охоронці тюркських каганів називали себе «вовками»; давньоанглійська мова зберегла слово heoowulf — «вовк-воїн»; аналогічна символіка відноситься й до «вовко-голового» грузинського царя Вахтанга Горгасала (V ст. н. е.), який носив шолом, прикрашений зображенням вовчої голови.
Образ воїна-звіра яскраво простежується у тюрко- та монголомов-них кочових народів євразійського степу: гунів, половців, монголів, бурятів, каракалпаків тощо, котрі називали себе «синами вовків». Монголи вважали вовка пращуром Чингізхана й вірували, що вовк завжди спрямовує їхнє військо до перемоги. На прапорах же стародавніх тюрків зображалася голова вовка, і загалом, побутували уявлення, що під час битви воїни нерідко перетворювалися на вовків. Так, якутський герой Сюнг-Джасин демонстрував здатність бути «наполовину ненаситним вовком, наполовину поруділим ведмедем». А військові загони під час бою наштовхували на аналогії з вовчою зграєю у стаді баранів. Виникає запитання: культ звіра-хижака, воїна-звіра — індоєвропейський чи тюрко-монгольський? Однозначно відповісти важко, оскільки завжди відбувається процес взаємовпливу і взаємозбагачення різних культур. Але, на нашу думку, у тюрко-монголів цей культ вторинний, запозичений у стародавніх скотарів-індоєвропейців, про що докладніше йтиметься нижче.
Цікаві паралелі давньохетському ритуалу надягання вовчих шкур і танців «людей-вовків» (середина II тис. до н. е.) можна побачити у давньогерманських традиціях (включаючи і готську). Там воїнів зображували у вовчих шкурах і описували як «вовків» (давньоанглійські heoruwulfas, welwulfas — воїни-вовки). Цікаво, що у Візантії, майже до останніх часів її існування, під час різдвяних свят влаштовувалися ритуальні танці готських воїнів у вовчих шкурах. Характерним є також інтенсивне вживання лексеми, яка має значення «вовк», у германських власних іменах. Наприклад, готське Ulfilas (вовченя), давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfr, давньоверхньонімецьке Wulfbero, давньоанглійське Beo-Wulf, а також франкське позначення werwulf («людина-вовк») та інші.
Чимало згадок про германських воїнів-звірів міститься у скандинавських сагах, де вони виступають під іменем берсеркерів (berserkir — «ведмежа шкура») або ulfhedhnar («вовча шкура»). Ці воїни під час битви впадали в шаленство і нестяму, ставали невразливими і також вважалися воїнами-вовками (воїнами-ведмедями). Берсеркери поклонялися богу війни Одіну (Вотану), котрий відзначався настільки імпульсивними рисами характеру, що їх можна визначити лише як скаженість, шаленство, несамовитість, лють. Подібними ж у бою ставали воїни-звірі. В образ звіра берсеркери втілювалися, надягаючи замість одягу вовчу або ведмежу шкуру. Перед самим боєм вони доводили себе до нестями ритуальними танцями та вживанням наркотичних напоїв (див. мал. 2).
Тут слід згадати про священний наркотичний напій Рігведи — сому (у Авесті — хаома), який індоарії вважали напоєм безсмертя і вживали його в особливо відповідальні моменти. Можливо, подібний наркотичний напій забезпечував перетворення германських воїнів у непереможних воїнів-вовків ЧИ воїнів-ведмедів.
Максимально переконливо зв'язок берсеркерів з чоловічими військовими громадами відтворено у сазі про інглінгів, де розповідається, наприклад, що «Одін зробив так, щоб його мужі билися без панцирів і були безумні (galnir) як пси чи вовки… і це називалося здатністю берсеркера {bemrks-gangr). Ймовірно, що в цих словах Сноррі Стурлусона (автора «Молодшої Едди») міститься аналогічна формула, що й у Гомера в «Іліаді». Ідентифікування видатного воїна з «лютим (скаженим) псом» зустрічаються також у стародавній кельтській поезії. Так, в одній з ірландських генеалогічних поем наголошується, що «три онуки Байскне… пси люті». Неодноразове «лютим псом» у кельтській міфології називають також героя Кухуліна.
У бій берсеркери йшли першими, виючи по-звірячому, гризучи щити, зриваючи з себе захисні обладункн й навіть одяг, і падали на землю лише від утоми, а не від ран, падали на полі бою, випалені вогнем власної люті.
Упродовж І тис. н. е. воїни-звірі складали основу лицарських загонів у багатьох європейських країнах. Геральдика середньовічної Європи вражає нас своєю зооморфністю. Відважних воїнів порівнювали з могутніми дикими звірами, про що свідчать вирази, скажімо, «хоробрий як лев», «сильний як ведмідь». Перевтілюючись у воїна-звіра під час бою, берсеркер, за народним повір'ям, вночі обертався на справжнього вовка чи ведмедя. Звідси, вочевидь, і ведуть свій початок численні легенди європейських народів (у тому числі і в українців) про вовкулаків, перевертнів, песиголовців.