Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
— Вельми тобі вдячний, достойний жерцю, — сказав він гарним лунким голосом, куди міцнішим, ніж його хирляве тіло. — Вельми вдячний і благаю твою богиню всміхнутися тобі за твою доброту і щедрість, даровані од її імені.
Жрець і сам посміхнувся, не втрачаючи надії, що Ратрі промайне цю мить по залі й побачить його доброту і щедрість, даровані од її імені. Гай-гай, вона не з’явилася. Не багато хто з ордену богині бачив її наяву, навіть уночі, коли вона, в розповні своєї могутності, спускалася до них, бо лише ті, що носили шафранові мантії і чатували на пробудження Сама, могли впізнати її з обличчя. Вона полюбляла ходити по монастирі тоді, коли її послідовники бували на молитві або розходилися по своїх келіях на ніч. Вдень вона здебільшого спала, а коли й пройде повз них, то закутана в мантію. Про свої бажання і повеління вона сповіщала безпосередньо Гандіджі, голові ордену, який у цьому своєму циклі прожив уже дев’яносто три роки й був майже сліпий.
Отож і її ченці, і ченці в шафранових мантіях бажали її появи і прагнули сподобитися її милості. Казано-бо, що її благословення забезпечує майбутнє перевтілення у браміна. Один тільки Гандіджі про це не дбав, бо вже прийняв шлях остаточної смерті.
А що Ратрі не з’являлась, то жрець повів розмову далі:
— Я — Баларма, — мовив він. — Чи можу і я дізнатися про твоє ім’я, чоловіче добрий, і, може, про твою мету?
— Я — Арам, — відповів жебрак, — той, хто дав обітницю десять років жити в бідності та сім років мовчати. На щастя, сім років уже проминуло, тепер мені вільно висловити подяку своїм благодійникам і відповісти на їхні запитання. Я прямую в гори в пошуках печери, де зможу поринати в роздуми і молитву. Я, можливо, скористаюся з вашої люб’язної гостинності й залишуся тут на кілька днів, а тоді помандрую далі.
— Воістину то честь для нас, — проказав Баларма, — коли святий споборник побажає ощасливити наш монастир своєю присутністю. Ласкаво просимо. Якби тобі на твоєму шляху могло стати щось у пригоді, а ми могли б його тобі дати — будь ласкавий, скажи нам.
Арам утупився в нього своїм незмигним зеленим оком і проказав:
— Чернець, той, що перший мене побачив, мав на собі облачення не вашого ордену. — Кажучи це, він торкнувся темної мантії. — Я певен, моє бідолашне око угледіло якийсь інший колір.
— Так, — відказав Баларма, — то послідовники Будди знайшли в нас притулок, вони спочивають від своїх мандрів.
— Це й справді цікаво, — мовив Арам, — бо я хотів би побалакати з ними й, можливо, більше дізнатися про їхній Шлях.
— Ти матимеш добру нагоду для цього, коли зупинишся в нас на деякий час.
— Тоді я так і зроблю. А чи довго вони тут пробудуть?
— Не знаю.
Арам кивнув.
— Коли я зможу побалакати з ними?
— Вони зійдуться сюди увечері, в пору, коли всі ченці збираються разом і розмовляють про що завгодно — всі, крім тих, хто дав обітницю мовчання.
— Тоді я чекатиму цієї пори за молитвою, — мовив Арам. — Дякую тобі.
Вони вклонились один одному, і Арам пішов до своєї келії.
Увечері Арам навідався до ченців, коли ті зібралися для спілкування. О цій порі обидва ордени сходилися докупи і вели між собою бесіди. Сам не бував на них, не приходив і Тек, а Яма взагалі ніколи не з’являвся.
Арам примостився за довгим столом у трапезній навпроти кількох буддійських ченців. Якийсь час він розмовляв з ними про догмати і практику, про касту й віру, про погоду й буденні справи.
— Дивуюся, — зауважив він по деякім часі, — що члени вашого ордену зайшли так несподівано й так далеко на південь і на захід.
— Ми — мандрівний орден, — сказав у відповідь чернець, до якого він звернувся. — Ми йдемо, куди вітер віє. Простуємо за покликом наших сердець.
— У край, де іржаві ґрунти і не вщухають грози? А може, десь тут поблизу трапляється якесь одкровення, що могло б розвинути мій дух, якби відкрилося й мені?
— Весь світ — одкровення, — сказав у відповідь чернець. — Все змінюється і все лишається. День приходить на зміну ночі… кожен день різний по-своєму, але день — то є день. Майже все на світі — омана, однак форми цієї омани наслідують зразки, які є частиною божественної дійсності.
— Так, так, — перехопив його мову Арам, — на шляхах омани і дійсності я добре знаюся, а спитати хотів про те, чи не з’явився поблизу новий Учитель або чи не вернувся хто із старих, а може, був який божественний прояв, про існування якого було б корисно знати моїй душі, що прагне пізнання.