Вогнем i мечем. Том другий

— У мене є драгуни русини! — перебив його пан Володийовський. — Я таких людей знайду.

— Постривай, ваша милость… або взяти язика із тих гультяїв, котрі Бар брали: а раптом їм щось відомо. Усі вони дивляться на Богуна із захопленням, до шмиги їм його сатанинська вдача; пісень про нього співають — бодай їм у горлі загнилося! — та про подвиги його, які були і яких не було, один поперед одного просторікують. Якщо він нашу небогу викрав, вони не можуть цього не знати.

— То можна і людей послати, і про язика постаратися, одне одному не вадить, — зауважив пан Підбип’ята.

— Ти як в око вліпив, ваша милость. Якщо ми дізнаємося, що вона жива, — це найголовніше. Тоді ви, ваші милості, якщо від щирого серця Скшетуському пособити хочете, віддайтеся усі під мою руку, бо в мене досвіду найбільше. Поперевдягаємося у хлопів і спробуємо рознюхати, де він її сховав, а як рознюхаємо, то, я тому голова, що вона наша буде. Найбільше ризикуємо ми зі Скшетуським, бо Богун нас пам’ятає, не дай Боже помітить — матері рідні нас потім не впізнають, зате вас двох, ваші милості, він у вічі не бачив.

— Мене бачив, — сказав пан Підбип’ята, — та це байдуже.

— Може, дасть Бог, сам попадеться нам у руки! — вигукнув пан Володийовський.

— А от я його і бачити не хочу, — вів далі пан Заглоба. — Нехай кат ним милується. Але діяти треба обережно, аби самого починання не зіпсувати. Не може такого бути, щоб він один знав, де князівна, але я ручаюся за те, ваші милості, що безпечніше про це спитати у когось іншого.

— Можливо, наші посланці щось розвідають. Якщо тільки князь дозволить, я відберу надійних і пошлю хоч завтра.

— Князь то дозволить, але чи довідаються вони про щось, маю сумнів. Ось послухайте, ваші милості, мені сяйнула інша думка: ніж ото людей посилати чи язиків ловити, перевдягнімося самі у хлопів і вирушімо в дорогу, не гаючись.

— Ні, це неможливо! — закричав пан Володийовський.

— Чому неможливо?

— Певно, ти, ваша милость, служби військової не знаєш. Коли хоругви шикуються nemine excepto[2], це святе діло. Хоч би навіть батьки вмирали, рицар перед генеральною битвою не проситиметься у відпустку, бо це найбільша для нього ганьба. Після битви, коли ворога розбито, можна, але не перед нею. І завваж, ваша милость: Скшетуському першому хотілося зірватись і летіти рятувати свою милоданку, але він про це навіть не заїкнувся. Здавалося б, репутацію він має, князь його любить, а й словом не прохопився, бо обов’язок свій знає. Це, як тобі сказати, ваша милость, спільна справа, а та — приватна. Не знаю, як деінде, хоч, гадаю, скрізь однаково, але щоб у князя нашого воєводи хто— небудь, та ще й офіцер, відпустки перед битвою просив — нечувана річ! Та хоч би й душа у Скшетуського краялася на шматки — не піде він із цим до князя.

— Римлянин він і ригорист, знаю, — сказав пан Заглоба, — але якби хтось між іншим князеві шепнув, може б, він його і вас, ваші милості, відпустив.