Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Отаман набрався духу.
— Князівно, — почав він, — мені вже час у дорогу.
Гелена мовчала.
— А ти мені не скажеш: із Богом?
— Їдь, ваша милость, із Богом! — поважно відповіла князівна.
У козака стислося серце: вона сказала те, чого він чекав, але слова ці мовлено не так, як він хотів почути.
— Знаю я, — провадив він далі, — що ти гніваєшся на мене, що ти мене ненавидиш, але, скажу тобі, інший був би на тебе сердитіший за мене. Я привіз тебе сюди, бо не міг інакше, але що я тобі лихого зробив? Чи не ставився до тебе, як належить, як до королівни? Скажи мені. Чи такий уже я харцизяка, що тобі для мене й доброго слова мовити шкода? А ти ж у моїй владі.
— У Божій я владі, — відповіла вона так само, як і досі, поважно, — але за те, що ти, ваша милость, при мені стримуєшся, дякую тобі.
— Ну що ж, і за це спасибі. Поїду. Може, пошкодуєш іще, може, занудьгуєш!
Гелена мовчала.
— Жаль тебе тут саму лишати, — сказав Богун, — жаль від’їздити, але мушу. Легше було б, якби ти усміхнулася, якби благословила від щирого серця. Що мені зробити, аби тебе до себе прихилити?
— Поверни мені волю, а Бог тобі усе простить, і я прощу, і молитися за тебе буду.
— Ну, може, ще й будеш, — відповів козак, — може, ти ще пошкодуєш, що була до мене така сувора.
Богун спробував купити прощальну хвилину хоч би за напівобітницю, якої й думав дотримуватися, і домігся свого: вогник надії блиснув у Гелениних очах, і суворість зникла у неї з обличчя. Вона переплела руки на грудях і втупила в отамана свій ясний погляд.
— Якби ж ти…
— Ну, не знаю… — тихо мовив козак, бо разом і сором, і жалість стиснули йому горло. — Зараз я не можу, не можу… — орда стоїть у Дикому полі, чамбули усюди рискають, від Рашкова добруджські татари йдуть — не можу, страшно, от вернуся… Я при тобі дитина. Ти зі мною, що схочеш, зробиш. Не знаю!.. Не знаю!..
— Нехай допоможе тобі Господь, нехай же допоможе Пресвята Діва… Їдь із Богом!
І простягла йому руку. Богун підскочив і впився у неї губами. Та ось він підвів голову, зустрів серйозний погляд — і відпустив руку. Але, задкуючи до дверей, уклонявся низько, по-козацькому, на порозі ще бив поклони і, нарешті, зник за портьєрою.
Невдовзі знадвору почулася жвава й гучна розмова, брязкіт зброї, а згодом і підхоплена кількома голосами пісня:
Голоси й кінський тупіт дедалі швидше віддалялися і вщухали.
РОЗДІЛ IV
правжнє чудо Господь Бог над нею уже раз явив, — сказав пан Заглоба Володийовському і Підбип’яті, сидячи на квартирі у Скшетуського. — Справжнє чудо, кажу вам, бо дав мені змогу із собачих рук її вирвати і впродовж усієї дороги вберегти; сподіватимемося, що й далі він над нею і над нами змилується. Аби тільки вона жива була. Та щось мені нашіптує, ніби Богун її знову викрав. Адже зважте самі, ваші милості: язики нам казали, що він після Полуяна у Кривоноса першою рукою став — аби його чорти вхопили! — отже, при взятті Бара мусив неодмінно бути.
— У такому скопищі нещасних він міг її і не знайти. Адже там тисяч двадцять люду викосили, — зауважив пан Володийовський.
— Ти його, ваша милость, не знаєш. А я присягнути ладен: він знав, що вона у Барі. Отож не може бути інакше: тільки Богун її від різанини врятував і кудись вивіз.
— Не вельми ти нас утішив, ваша милость, бо я на місці пана Скшетуського волів би, щоб вона ліпше загинула, аніж опинилася у плюгавих отаманових руках.
— А це не втіха, бо якщо вона загинула, то зганьбленою…
— Розпука! — мовив Володийовський.
— Ох, розпука! — повторив пан Лонгінус.
Заглоба заходився смикати вуса й бороду, аж раптом вибухнув:
— А щоб їх парші з’їли, увесь цей рід пресобачий! Щоб із їхніх бебехів поганці тятив наробили!.. Бог сотворив усі нації, але ця — не інакше, як сатани творіння, содоміти! Бодай усі їхні матері більше не народжували!
— Не знав я цієї вродливої панни, — журливо сказав пан Володийовський, — але волів би, щоб ліпше мене біда спостигла.
— А я її однісінький раз у житті бачив, та як згадаю, такий жаль бере, що й жити не хочеться! — озвався пан Лонгінус.
— Це вам! — вигукнув пан Заглоба. — А як же мені, котрий батьківською любов’ю до неї пройнявся і з такого, можна сказати, болота витяг?.. Як мені?
— А як же панові Скшетуському? — спитав Володийовський.
Довго так бідкалися рицарі, а потім замовкли.