Рікі та дороги
- Автор: Лівін Марк
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-225-5
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Рікі та дороги». Краткое содержание книги:
Це важлива і вкрай потрібна книжка про вміння приймати інакшість людей і про любов. Книжка про усвідомлений біль і неусвідомлені страхи, про раз і назавжди визначені правила і про час, коли їх варто порушити.
Але бабуся не могла мені нічого відповісти, може, тому, що не знала великих чисел, бо все життя рахувала на такій дерев'яній штуці, яку більше ніхто не використовує.
У мене не було із собою маминої дорослої фотографії, тільки дитячі, нагорі в шафі, бабуся кілька разів їх діставала й показувала мені. І я почав забувати, який мамин вигляд, якої довжини її волосся і таке інше.
Одного дня я повернувся зі школи додому, а бабуся сиділа на дивані й була дуже пригніченою. Це означає, що на неї напосіли думки, які не давали їй спокою і змушували почуватися не так, як зазвичай.
І вона сказала, що тепер я, напевно, не скоро побачу маму, бо та тяжко захворіла і лежить у лікарні, тому не може до мене приїхати. І додала, що це дуже сумно, але що вдієш. Коли промовляла це, вона тримала в руках якийсь аркуш і дивилася у вікно, і в цьому було щось незвичайне, бо зазвичай бабуся завжди дивилася мені в очі, коли говорила.
Я вже був у лікарні — коли тато порізав руку, бо робив мені апарат мисливців за привидами, і через це на пристрої лишилася пляма крові. І я пам'ятав, який там запах. Ще пам'ятав, що там майже всі люди ходили в білих халатах і взували такі сині штуки, щоб не наносити бруду.
Я запитав, чи зможемо ми її провідати, бо я залюбки начепив би ще раз ті сині штуки на взуття, але бабуся сказала, що до мами нікого не пускають, навіть її, тому вона теж нікуди не поїде і буде зі мною вдома.
А за два дні по цьому мама померла.
Померла раптово і, здається, не від того, на що хворіла.
Вона померла так, як помирають люди, у яких серце чогось не витримує чи просто припиняє працювати. І це також дивно, бо мамі було не так багато років, щоб її серце перестало працювати.
Бабуся підвелася та сказала, що ми це переживемо.
Ми це якось переживемо.
І я знав, що істоти — не важливо які: люди чи тварини, — коли помирають, потрапляють у землю, і їхні тіла стають частиною природи — травою, чи деревом, чи кущем, чи квіткою, — якщо їх, звісно, не спалюють, бо тоді вони потрапляють в атмосферу і відтак можуть навіть упасти на голову дощем або кружляти в хмарах десь над іншими континентами.
Але я думав, хай би краще мама стала якимось кущем, бо тоді мені простіше пам'ятати, яка вона, бо кущів навколо багато. Мені тоді простіше уявляти, як добре їй, коли дме вітер і від цього тріпотить її листя.
Коли я повертався до намету, сонце потроху ховалося за деревами.
Цей час доби називається сутінками, я про це читав у підручнику. Це означає, що простір навколо освітлюється атмосферою, а не сонцем.
Сутінки бувають двічі на день: ввечері й уранці, вранішні називаються світанком. Виходить, вранці я застав сутінки, але засмутився через зубну щітку і зовсім їх пропустив.
Зате сьогодні я пережив чимало нового, тож почувався трохи втомленим і думав про те, що засну відразу по тому, як повечеряю квасолею та хлібом. Я думав про те, як ляжу, і як накриюся курткою, і заплющу очі, а потім знову настане ранок, і я знову спробую щось зробити вперше, як-от сьогодні, коли весь день гуляв лісом.
I я подумав, що цей день не гірший за вчорашній, коли я вперше склав список речей, які мені подобаються, і от зараз у ньому один новий пункт, яких тепер чотирнадцять. І вирішив, що це точно п’ятірка, не менше, і відчув, що мені знову всередині добре.
Тоді заліз у намет, відкрив банку квасолі й узяв виделку.
Я з'їв усе, а виделку облизав. Потім дістав список і викреслив із нього банку квасолі. Тоді вирішив перевірити все, що мав із собою. Я точно пам'ятав, що вчора ввечері з'їв печива, сьогодні поснідав цукерками, а от щойно повечеряв квасолею. Тоді я уважно роздивився все, що в мене лишилося, і раптово всередині мене все якось трохи стислося, бо я не побачив іще однієї пачки печива.
Я ретельно все перевірив, потрусив рюкзаком, обнишпорив намет, потім іще раз потрусив рюкзаком і навіть зазирнув у його маленькі кишеньки, але пачки печива ніде не було. Тоді я подумав, чи не міг випадково з'їсти його вночі? Я не пам'ятав нічого з того відтинку, коли мені примарився собака. І вже якось не п'ятірка через це виходить, а четвірка, а може, і менше. Хоча ж я обіцяв собі більше не засмучуватися через дурниці.
— І от… — сказав уже знайомий мені голос.
Я повернув голову на звук і побачив собачу морду, яка безцеремонно зазирала до намету.