Рікі та дороги
- Автор: Лівін Марк
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-225-5
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Рікі та дороги». Краткое содержание книги:
Це важлива і вкрай потрібна книжка про вміння приймати інакшість людей і про любов. Книжка про усвідомлений біль і неусвідомлені страхи, про раз і назавжди визначені правила і про час, коли їх варто порушити.
Іноді я повертався до того озера, всідався біля самої води, прикладав долоні до вилиць, щоб не було видно очерету ліворуч і праворуч, і уявляв, ніби я дивлюся на море, — і мені також було добре.
Навколо острова було б дуже багато води, і, може, у мене навіть вийшло 6 долічити до мільярда за раз.
І, може, це навіть був би день на вісімку.
Серед ночі я прокинувся від незрозумілого шарудіння зовні.
Хтось покликав мене на ім'я:
— Матвію!
На мить мені, сонному, стало страшно, усередині все стислося.
Я не вірив у диковиська. Вони для дітей, які пісяються в ліжко, а я вже можу відійти за дерево.
— Матвію!
Я подумав, може, це вітер так шарудить листям, а решта — робота моєї переляканої фантазії?
Але це не вітер, тому що голос виразний.
У мене майнула думка, може, це тато або бабуся? Може, вони зібрали людей і подалися на мої пошуки? У них є ліхтарики, і вони ними світять між дерев, розрізають темряву навпіл і вигукують моє ім'я?
І знову.
— Матвію!
Це не тато і не бабуся, це не їхні голоси. Це хтось незнайомий.
Спати більше не хотілося.
Я встав, відсунув гілки намету й вибрався назовні.
Небо затягло хмарами, зірок не було. Спав я, мабуть, зовсім трохи, тому що досі було темно.
Я бачив перед собою всю галявину, а за кілька кроків від намету — смугу дерев.
— Матвію!
Темрява розповзлася, і чорне гілля, яке тяглося стіною, стало окремими деревами. І між ними я бачив страшні силуети, які зникали відразу по тому, як я зупиняв на них погляд. Я почув те саме шарудіння, через яке прокинувся, а тоді вітер відігнав хмари і мій зір зловив один силует, який не зникав. Я побачив очі, які визирали на мене з-поза дерева.
— Матвію!
Я не витримав і сказав:
— Ну, що? Що ти заладив «Матвію, Матвію!»?
Мої долоні стислися в кулаки від несподіваного бажання чимшвидше дізнатися, хто мене кличе з-за дерев.
— Я тебе не боюся, — сказав я. — Виходь!
— Правда?
— Так. Ти мене зовсім не налякав. Мені не страшно.
— І мені не страшно.
Тоді силует вийшов з тіні, і я побачив собаку.
Живого собаку, середнього на зріст, кошлатого, з великими вухами. За кілька кроків від мене. Це було насправді, мені це не снилося. Собака приязно сказав:
— Я тебе не лякатиму.
Коли я прокинувся, сонце було прямісінько над головою і добряче припікало. Я спав за кілька кроків від намету, солодко, аж слина з рота стікала на землю.
Я встав і випив мало не всю пляшку води.
Двічі по дев'ятнадцять ковтків.
Сиджу, чекаю, поки захочеться пісяти.
Думаю, що ж це таке було зі мною вночі?
Ох і примариться в темряві всяке!
Розмовляти з собакою. Світ іще, напевно, такого не бачив. Нарешті відчуваю поклик природи. Відходжу за дерево.
Бачу: на землі відбитки собачих лап.
Намагаюся більше не дивитися під ноги, щоб усяке не лізло в голову.
Від людей зовсім не далеко, тому вдень тут часто гуляють різні собаки.
Очевидно.
Збираюся снідати.
Дістаю банку сардин і відкриваю її армійським ножем.
Сідаю на землю й починаю інтенсивно жувати. Кожен шматочок не менш ніж двадцять разів. Думаю, що ж такого повинно статися, щоб сьогодні я поставив вищу оцінку, ніж учора? Думаю про те, що життя треба насичувати новими емоціями й почуттями, щоб мати змогу інакше дивитися на ситуацію й мати, з чим порівнювати. Думаю, що до цього всього треба мати снагу. А звідкіля їй узятися, якщо в мене зараз єдине бажання: затіняти траву? Навіть лічити не хочеться. Куди подівся мій запал?
Коли мені щось подобається, я ставлюся до цього фанатично і забуваю про решту всього. Минулого року я зімлів, бо довго катався на велосипеді. Просто прийшов додому і гепнувся на підлогу. Бабуся дуже сильно перелякалася, викликала швидку. Лікар послухав мені серце, поміряв температуру, подивився горло, але нічого дивного не виявив. Тоді запитав мене, чи я сьогодні щось їв. Я сказав, що нічого не їв. Він запитав чому. Я сказав, тому що весь день їздив на «Тисі».
Лікар тоді сказав бабусі: «Ну от, він просто витратив усі сили на велосипед, а ви непокоїлися». А мені він сказав: «Це дуже добре — так сильно чимось захоплюватися, але їсти не можна забувати, бо це може погано закінчитися». Але я дуже добре пам'ятаю, що був тоді дуже щасливим. Це хороший спогад. Про снагу та про речі, які ти дуже любиш.