Річки Лондона

Помстилася вона мені наступного дня телефонним дзвінком о восьмій ранку.

Я ненавиджу зиму; ненавиджу прокидатися в темряві.

— Ти коли-небудь спиш? — спитав я.

— Хто рано встає, тому бог дає, — сказала Леслі. — Пам'ятаєш те фото, що ти мені надіслав, з Брендоном Купертауном? Я думаю, що він сів на 24 автобус на площі Лестер менш ніж через десять хвилин після вбивства.

— Ти сказала про це Сіволу?

— Авжеж, — відповіла Леслі. — Ми з тобою друзі, але кар'єру я собі через тебе не псуватиму.

— Що саме ти йому сказала?

— Що мала версію щодо СВІДКА А; одну з кількох сотень за минулі два дні, до речі.

— А він що сказав?

— Наказав перевірити, — сказала Леслі.

— За словами пані Купертаун, її чоловік має сьогодні повернутися.

— Тим краще.

— Підвезеш мене? — спитав я.

— Авжеж, — сказала Леслі. — А як же твій Волдеморт?

— Він знає номер мого телефону.

Перед тим, як зустрітися з Леслі на вулиці, я встиг прийняти душ і випити кави. Вона приїхала на десятилітній «Хонді Аккорд», що мала такий вигляд, ніби брала участь у занадто багатьох облавах на наркоторговців. Побачивши, як на заднє сидіння залізає Тóбі, Леслі незадоволено зиркнула на мене.

— Навіщо ти його взяв? — спитала вона.

— Самого я його в кімнаті не залишу, — сказав я, а Тóбі тим часом почав винюхувати бозна-що в проміжку між сидіннями. — Ти певна, що то був Купертаун?

Леслі показала мені кілька роздруків. Камера безпеки в автобусі була спрямована так, щоб було добре видно кожного, хто заходив усередину, і помилитися було неможливо — то був він.

— Це синці? — спитав я.

На щоках і на шиї Купертауна були наче плями. Леслі сказала, що не знає, але ніч була холодна, тож це могло бути через випивку.

Оскільки була неділя, транспортний рух був не такий вже й жахливий, і ми доїхали до Гемпстеду менше, ніж за півтори години. На жаль, коли ми підіймалися на пагорб Дауншир, я помітив там знайомий сріблястий «Ягуар», що знайшов собі місце поміж «Рейнж-Роверами» та «БМВ». Тóбі почав гавкати.

— А він коли-небудь спить? — спитала Леслі.

— Напевно, всю ніч зовнішнім спостереженням займався, — сказав я.

— Мені він не начальник, — сказала Леслі, — тож я маю намір виконувати свою роботу. Ти йдеш?

Ми залишили Тóбі в машині й попрямували до будинку. Інспектор Найтінґейл вийшов зі свого «Ягуара» й наздогнав нас перед вхідною брамою. Я звернув увагу, що на ньому був той самий костюм, в якому він був минулого вечора.

— Пітере! — привітався він, а потім кивнув Леслі: — Констеблю Мей! Наскільки я можу зрозуміти, ваші пошуки були вдалими?

Навіть зарозуміла Леслі не збиралася відкрито кидати виклик старшому за званням, тож розповіла йому про відеозапис з автобуса та про те, що ми на дев'яносто відсотків певні (особливо зважаючи на свідчення собаки для полювання на привида), що Брендон Купертаун був щонайменше СВІДКОМ А, а може навіть і вбивцею.

— Ви вже перевірили, чи перетинав він кордон? — спитав Найтінґейл.

Я подивився на Леслі, вона знизала плечима.

— Ні, сер, — сказав я.

— Отже, під час скоєння вбивства він міг бути в Лос-Анджелесі.

— Ми вирішили просто спитати його, сер, — сказав я.

Тóбі почав гавкати; не звичайним своїм дзявкотінням, а люто, по-справжньому. На мить мені здалося, що я щось відчув: хвилю емоцій, неначе знаходишся серед уболівальників футбольного матчу, коли забили гол.

Найтінґейл різко повернув голову й подивився на будинок Купертаунів.

Ми почули дзенькіт розбитого вікна і жіночий крик.

— Констеблю, заждіть! — крикнув Найтінґейл, але Леслі була вже за брамою й бігла в садок.

А потім вона зупинилася так раптово, що ми з Найтінґейлом мало не наткнулися на її спину. Вона дивилася на щось, що лежало на газоні.

— Божечко, ні… — прошепотіла вона.

Я подивився. Мій мозок намагався відхилитися від думки про те, що хтось викинув з вікна другого поверху немовля. Він намагався переконати мене, що я бачу всього лише купу ганчір'я та ляльку. Але це була неправда.

— Викличте «швидку»! — сказав Найтінґейл і побіг сходами вгору.

Я схопився за телефон, а Леслі побрела до малюка й впала перед ним навколішки. Я бачив, як вона перевертала тіло й мацала пульс. Код події та адресу я диктував автоматично. Леслі нахилилася й почала робити штучне дихання, її рот прикривав належним чином рот і ніс дитинчати.

— Ґранте, сюди! — покликав Найтінґейл.

Його голос був рівний, діловий. Я швидко збіг сходами на ґанок. Найтінґейл, напевно, вибив ногою двері з петель, бо до вестибюля я вбіг по них. Там нам довелося зупинитися, щоб визначити, звідки лунає звук.

Знову закричала жінка — нагорі. Чулося якесь гупання, ніби хтось вибивав килим. Голос, який здався мені чоловічим, але дуже високим, верещав: